Історія та пам’ять пов’язані нерозривно. 2014 рік в історії України доби відновленої незалежності став одним із визначальних, який поділив життя українців та українок на до та після. Розпочалась Російсько-українська війна, офіційна назва якої від 2025 року – Війна за Незалежність України.
Зараз ця війна є ключовою у пам’яті в Україні, якщо ми розглядаємо пам’ять як діяльність та процес. Пам’ять стала новим досвідом для нашого суспільства.
На кладовищах наших міст – сектори військових поховань, на площах – алеї героїв. Поля почесних поховань для нас не нова практика. Уперше уніфіковані поховання загиблих військових масово виникли ще під час Першої світової війни.
Перший в сучасній історії України сектор військових поховань облаштували на кладовищі Геологів у передмісті ХерсонаФото: Херсонська міська рада
Від 2014 року впровадженням і поширенням цієї ідеї активно займається команда Українського інституту національної пам’яті. Серед усіх значень, які надають традиції секторів військових поховань, є й історична спадковість. Таким чином ми продовжуємо традиції, які існували в Армії Української Народної Республіки та Українській Галицькій Армії на початку ХХ століття.
Сектори військових поховань у багатьох містах були певним чином вказівниками дійсності, особливо до 2022 року, показуючи, що країна у війні й ця війна не абстрактна.
Історія головного мілітарного некрополя країни – Національного військового меморіального кладовища бере свій початок 2011 року. Тоді вийшла Постанова Верховної Ради України «Про Національне військове меморіальне кладовище». Зараз ми спостерігаємо, як попри все, НВМК відбувається як головний військовий меморіальний об’єкт.
Національне військове меморіальне кладовищеФото: НВМК
Тут здійснюють поховання загиблих захисників і захисниць, цей простір є частиною дипломатичного протоколу, й віднедавна став однією зі сполучних ланок в процесі створення Українського національного пантеону. Серед актуальних дискусій довкола НВМК питання – чим все ж таки має бути НВМК – місцем чи інституцією?
***
Алея героїв у ДніпріФото: Дніпровська міська рада
Алеї героїв, алеї слави, алеї пам’яті – це назви тимчасових меморіальних конструкцій, які як форма вшанування виникли під час війни. Ця практика стала відповіддю на великий суспільний запит від тих, кому болить найбільше – родин загиблих та зниклих безвісти, полонених. Такі місця дозволяють індивідуально вшанувати кожного, візуалізувати історію через персональне фото, розповісти через текст, оприявнити це все у просторі й, що важливо у нинішніх реаліях – це може бути тимчасовим рішенням, поки не втілено більш сталий меморіальний (монументальний) проєкт.
Водночас, втілюючи перелічене, досить часто переваги стають проблемами. Тимчасові конструкції – тимчасові. Банери без належного догляду псуються. Їхні розміри є дискусійними, й в цілому навіть такі здавалось би прості побудови вимагають складної організації простору.
Такі реалії збереження пам’яті про війну під час гарячої фази війни. Меморіалізація війни під час війни. Це і найбільший виклик для політики пам’яті, водночас це і рамка, яка її визначає. Також це розкриває меморіалізацію, як процес. Під час нього багато що проявляється й трансформується.
Наприклад, історія з прапорами на секторах військових поховань. Початково це був один із проявів народної пам’яті – Державний Прапор Україні на могилах полеглих воїнів. На кладовищах було одразу помітно, де поховані загиблі захисники й захисниці. З часом могил, а відтак і прапорів стало дуже багато. Зараз постає питання – що робити з прапорами які псуються? Чи доречний взагалі Державний Прапор України на кожній могилі?
Однією з актуальних тем є місця пам’яті сучасної війни й загроза тимчасової окупації…
Наша пам’ять про війну є процесом й особливості багатьох практик пам’яті пізнаються лише з плином часу, а не в моменті.