Коли ми втрачаємо найдорожчу людину у цій війні, природним і найпершим прагненням є карбувати її подвиг у матеріалі — звести меморіал, поставити пам'ятник, організувати алею героїв. Водночас сьогодні як спільнота ми опинилися у відповідальній точці творення нової української мілітарної культури. Та візуальна мова, якою ми говоритимемо з майбутніми поколіннями на наших військових кладовищах і у громадських просторах, вимагає від нас виходити за межі звичної радянської та пострадянської інерції, зокрема гнітючого чорного, рудого чи сірого каменю, типових повторюваних форм, суцільного запечатування землі в бетон чи безликого монументального гігантизму. По-перше, тому, що це не та естетика, яку плекали попередні покоління українських борців за незалежність. По-друге, тому що ці звичні форми можуть більше не працювати в сучасному світі. А наша мета – це збереження пам’яті про цю війну на століття.
Передусім нам важливо ставити собі запитання: що саме ми прагнемо закласти в меморіал, який зводимо? Про що він говоритиме з суспільством сьогодні й через десятиліття? Як нам самим буде перебувати в цьому сакральному просторі, який ми облаштуємо, щоб горювати і згадувати наших рідних і друзів, які загинули на війні?
Коли мистецький задум та ідея є пріоритетом і вони передують технічному виконанню, меморіал зачіпає почуття більшої кількості людей. У такий спосіб з'являється простір, який відходить від стандартних замовлень у ритуальних каталогах і передає цю чутливу сферу фахівцям — митцям, архітекторам, скульпторам, історикам, експертам з питань пам’яті і ландшафтним дизайнерам. Завдання меморіалу — спонукати до рефлексії. Адже якщо простір не дає можливості розділити біль і не транслює глибокого сенсу, існує ризик, що суспільство з часом перестане з ним взаємодіяти, і пам’ять перетвориться на надокучливий візуальний фон.
На щастя, окрім вкорінених типових для СРСР традицій військового вшанування, наші терени зберегли унікальний пласт інтернаціональної військової меморіалістики Першої світової війни та міжвоєнного часу — періоду, коли світова культура вшанування полеглих лише зароджувалася як цілісна система.
Прикладом аскетичного, але зразкового з точки зору топографії та просторового планування є військовий некрополь у селі Івано-Франкове на Львівщині (Меморіал Городоцької Битви), який розташований на пагорбі, складається з притвору, де людина має зупинитися і перетнути межу між світом живих та мертвих, «храму вірних», тобто уніфікованих рядів поховань військових під кам’яними хрестами, та кульмінаційної стели з Драгунським військовим шоломом з гербом Австро-Угорської імперії.
Справжньою перлиною монументального мистецтва є цвинтар тірольського полку Австро-Угорської армії в селі Гійче (Меморіал «Прибитка»), де архітектура центрального вівтаря та уніфікованих хрестів гармонує з довколишнім сосновим ландшафтом.
Меморіал «Прибитка»Фото: Надала Дарка Гірна
Унікальними є і польський Цвинтар орлят у Львові на Личаківському цвинтарі, і турецькі військові поховання у селах Лопушня та Гутиська - світлі і зелені.
Цвинтар ОрлятФото: Вікіпедія
У ХХ столітті українська мілітарна традиція розвивалася у фарватері європейської культури, поєднуючи найрізноманітніші стилі – класицизм, ар-деко, монументальний мінімалізм та інші. Прикладами цього є відновлений цвинтар воїнів УГА на Янівському цвинтарі у Львові із викарбуваними рядками вірша Олега Ольжича «Нікому ніколи не стерти…», Меморіал воїнам УГА в Рогатині в стилі українського необароко, відбудований Меморіальний цвинтар УСС на горі Маківка в Карпатах з його центральною мозаїкою, чи новостворений з автентичною символікою Меморіал воїнам УНР у селі Великі Зозулинці на Хмельниччині, із Хрестом Петлюри в епіцентрі.
Меморіал загиблим і страченим більшовиками воякам Української Народної Республіки. ХмельниччинаФото: Укрінформ
Велична й стримана Вежа пам'яті героїв УПА в Недільній на Львівщині, яка стала головною точкою тяжіння в житті села, чи меморіал борцям за незалежність в селі Розвадів із Архангелом Михаїлом з широкими крилами, які немов захищають громаду і створюють відчуття простору й природної величі. Цей вектор прослідковувався і в еміграції: від Меморіалу воїнам УГА у чеському містечку Лада в Под'єштєді з козаком Мамаєм в центрі до пам'ятників українським військовополоненим Першої світової війни у німецьких Рашштаті та Вецларі.
Вежа пам'ятіФото: Вікіпедія
Переосмислення цієї спадщини відкриває шлях і до віднайдення питомої військової символіки. Замість традиційного нанесення цивільного Державного Герба наші предки часто зверталися саме до Військового Тризуба часів УНР. Архистратиг Михаїл у нашій культурі є не лише релігійним образом, а й Небесним Головнокомандувачем. А Козацький хрест чи Хрест Симона Петлюри — той самий, який можна побачити на могилі героїв сучасної війни братів Василя та Романа Ратушних, — плавно повертає нас до тяглості української боротьби за незалежність.
Могила Романа та Василя РатушнихФото: Facebook Світланий Поваляєвої
Продумане використання природного світла, відкритого простору, зелені та штучних водойм може сприяти спокійнішому перебуванню людини у місці скорботи. Чорний полірований камінь у поєднанні зі суцільним бетонуванням часто створює відчуття замкненості і безвиході. Натомість світлі породи каменю — пісковик, білий мармур, світло-сірий граніт, вапняк, тераццо — відбивають сонячне світло й роблять простір величавим і відкритим. Відмова від суцільного бетонування на користь живої, продуманої зелені полегшує емоційне перебування в місці скорботи. Поєднання структурного газону, вічнозеленого барвінку чи інших багаторічних ґрунтопокривних рослин із делікатними нюансами — чи то акцентна калина, чи сезонні соняшники й чорнобривці — дарують відчуття відновлення та життя, яке триває завдяки подвигу полеглих. Можна також звернутися до досвіду Військових некрополів Співдружності націй, де кожна рослина має свій глибокий зміст: від незабудок як символу пам’яті до троянд як символу любові.
Ми можемо знати усі ці приклади і прагнути зробити щось подібне сьогодні, але коли громади стикаються із завданням створити новий меморіал чи військовий сектор поховань, виникає потреба в прозорості та професійності. Досвід Поля почесних поховань у Львові показує: архітектурні конкурси не усувають усі розбіжності магічним чином. Але саме вони створюють майданчик, де голос родин буде почутий, а професійна ідея меморіалу — збережена. Це допомагає запобігти хаотичній забудові і прийти до рішень, які мають глибокий зміст.
Львівський Некрополь відкриватиме фраза полеглого героя Максима Кривцова «Коли мене запитають, що таке війна, я без роздуму відповім — імена», а біля водойми у вхідній групі буде ще один рядок з вірша українського поета Юрія Липи: «Я смертю вирізьбив: ти стань і прочитай». На головному військовому меморіалі міста фактично виникає діалог двох поколінь української військової поезії і це порушує ще одну важливу тему – епітафій та меседжів, які ми можемо вписувати в такі місця: від віршів полеглих поетів до рядків наших класиків військової літератури. Не обмежуючись лише загальними повторюваними гаслами.
Варто прийняти й те, що жоден меморіальний проєкт не може сподобатися абсолютно всім на 100%. У кожній спільноті є різні погляди, різна надивленість, вподобання чи природний острах перед новими формами. Саме тому важливо захищати початковий задум меморіалу від нескінченних допрацювань. Лише професійно продуманий і цілісний простір здатен гідно берегти пам'ять про наших рідних крізь десятиліття.
Меморіали – це простори, де природно розкривається моральний принцип рівності у подвигу. Коли надгробки чи елементи простору виконані в єдиному стилі й із єдиного світлого матеріалу, вони створюють відчуття цілісного Пантеону, де військо стоїть у єдиному строю. Водночас індивідуальність кожного воїна віднайде своє місце в делікатних деталях: емблемі підрозділу, обраних родиною словах, живих квітах чи на світлині. Наші полеглі билися за вільну й світлу Україну, і матеріальні знаки нашої шани можуть стати гідним відображенням цієї великої мети.