23-річний підприємець Мирослав Шило під час окупації Тростянця жив у своєму ресторані, де разом з іншими волонтерами випікав хліб для мешканців міста і сусідніх сіл. Також він зголосився допомагати ховати загиблих цивільних.
Ніхто не розумів, що буде далі
24 лютого я прокинувся близько шостої ранку. Дружина повідомила, що розпочалася повномасштабна війна. Не повірив, поки не відкрив новинну стрічку.
З товаришем одразу поїхав на заправку, там була довжелезна черга. Близько 11.00 я приїхав до нашого закладу. Весь персонал вийшов на роботу. Ніхто не розумів, що буде далі, і я відпустив працівників додому, забезпечивши продуктами.
У той день найважливішою для мене була безпека родини. Я довго думав, чи вивозити їх з Тростянця… Моїй дитині тоді було всього 3 місяці. Врешті вирішили залишатися вдома, адже з різних куточків України надходила інформація про обстріли, їхати кудись виглядало небезпечним рішенням.
З родиною ми домовилися, що рестораном опікуватимусь я, а магазином – мій старший брат. Це наш сімейний бізнес. Ми хотіли зберегти майно, яке мали. Тож 24 лютого я вже ночував на стільцях у нашому ресторані.
26 лютого ми почали пекти хліб
У нас тут була певна матеріальна база: обладнання, продукти. 26 лютого ми вирішили пекти хліб. Розуміли – з доставкою харчів у місто буде проблема.
Хліб у закладі почали випікати 26.02
Продавали ми хліб лише дві години. У нас залишилось 300 кілограмів борошна, це приблизно на 600 буханців. Зрозуміли, що потрібно десь взяти ще сировину. Місцеві вирішили допомагати нам безплатно, хто чим міг. А ми почали роздавати задарма. Двічі ми їздили також на шоколадну фабрику, я викуповував борошно в місцевих підприємців, також діставали з місцевого підприємства. Завдяки цим періодичним поповненням та спільним зусиллям змогли протриматися до звільнення.
Пам’ятаю, як одна жінка кілька разів приходила із села, що за 27 кілометрів від Тростянця. Брала зі собою 20 хлібин вагою по пів кіло і ці 10 кілограмів несла назад.
Бувало, люди стояли у черзі по хліб по 4 години.
Із 1 по 10 березня, поки було світло, пекли цілодобово, на день – від 1400 буханців. Після 10 березня, коли почали працювати на генераторі, пекли до 600 хлібин. Відтоді почали видавати по пів хлібини.
Наш ресторан став ще й місцем, куди приходили дізнатися хоча б якісь новини. Тут щодня збиралося 500-700 людей. А коли вимкнули світло і працювали на генераторі, то дали змогу людям заряджати телефони.
У мікроавтобусі тіла лежали одне на одному, там же, разом із тілами, їхали і ми
Одного разу ми з батьком їхали по борошно і потрапили під шквальний обстріл. Ми тоді ще не орієнтувалися, що на вокзалі стоїть така «армада». Там все було заставлено технікою. Я залишився в автомобілі, а батько пішов на блокпост домовлятися, щоби нас пропустили. Це від машини – метрів 300.
Якраз у цей час за мною почала рухатися колона. А я – сиджу в авто просто посеред дороги. Був упевнений, що вони б по мені просто проїхали, ніхто б не став об’їжджати. Я перескакую на водійське сидіння і починаю рухатись вперед. Батько стоїть на блокпосту, а по машині починають стріляти. Думаю, що це були більш попереджувальні постріли, але було дуже лячно.
Іншого разу на сусідню від нас вулицю прилетів снаряд в літню кухню. Жінку поранило в шию. Я не пам’ятаю, коли саме це було, але «швидка» вже тоді не виїжджала. Прибігла її подруга. Плаче, кричить. Ми пішли поглянути, чи немає поблизу окупантів, і на своїй машині доставили поранену до лікарні. На щастя, її життя врятували.
10 чи 12 березня мене вперше попросили допомогти в похованні місцевих. Один чоловік (на жаль, він не дожив до звільнення, підірвався на розтяжці) жив неподалік лікарні, мав авто і теж долучився до нас. На кладовищі, коли було спокійніше, до цього часу встигли викопати ями. Ми приїздили в морг і забирали тіла, які вже були описані, з документами. Те, що було далі, не скидалося на процес поховання. У мікроавтобусі тіла лежали одне на одному, там же, разом із тілами, їхали й ми. Загиблих, у пакеті або простирадлі, ми опускали в ями. Загалом вдалося поховати сім людей.
Один випадок дуже мені запам’ятався. Був обстріл електрозаводу. Там загинув хлопчик 13 років. Уламок влучив йому в голову. Ми з кумом поїхали до лікарні забирати тіло. Хлопчика потрібно було відвезти до батька, мама його лежала у лікарні без свідомості. От ми заходимо на подвір’я родини і бачимо батька, який вже зробив труну для свого сина. Минає тиждень після загибелі хлопчика і я розумію, що от стільки ж часу батько із цією втратою сам на сам. Цей момент, коли батько побачив свого загиблого сина… Це просто… Жахливо.
Перше слово, що спадає на думку, коли пригадую той місяць, – страх
26 березня, у день звільнення Тростянця, ніби так і задумано було, зламався генератор. Ми поїхали до Полтави за гуманітарною допомогою, почали потроху волонтерити. Наш заклад був волонтерським пунктом до липня 2022-го.
Мирослав Шило
Перше, що мені спадає на думку, коли пригадую той місяць, – страх. Втім я не вчинив би інакше, ніж вчиняв тоді. Я розумів, для чого це все. Протягом цього місяця я став керівником у родині, мене навіть батько з мамою слухали. Однозначно, що я подорослішав. За місяць я прожив кілька років.
Це свідчення платформа Меморіал записала у 2023 році.