Валентина Гиря – волонтерка з Піщанки. З перших годин повномасштабного вторгнення її дім став прихистком для людей, а життя – безперервною роботою для фронту, шпиталів і переселенців. Вона не чекала вказівок – просто почала робити те, що вважала єдино можливим.
О п’ятій ранку було чутно вибухи
24 лютого 2022 близько п’ятої ранку я була вдома і почула вибухи. Вони йшли з боку Харкова, Дніпра, Полтави – з усіх сторін. Перша думка була проста і страшна: війна. Біда. Треба щось робити, треба допомагати.
Плетіння маскувальних сіток.
Спершу я обдзвонювала знайомих, почали плести маскувальні сітки. Тканин відповідних тоді ще не було, ніхто не знав, що саме треба, тому ми з чоловіком просто збирали все темне, природних кольорів.
Дім, у який заїжджали чужі та ставали своїми
З перших днів через наше село їхали люди з Харкова. Затори, блокпости. Дорога до Берестина займала по вісім годин. А комендантська година починалась о 16:00. Люди не встигали знайти місця для ночівлі, зупинялись у нас із чоловіком вдома.
До нас заїжджали родини з дітьми, переводили подих і їхали далі. Запам’ятався хлопчик, якому було два з половиною рочки. Він питав: «Чому грім гримить так дуже лячно?». А то ж не грім.
Потім у нас тривалий час жили переселенці. Спочатку одна родина, потім дві мами з маленькими дітьми – десь пів року. Згодом наче стало трохи тихіше, люди почали повертатися до Харкова. А потім знову гучно – і знову приїхала родина. Жили довго, як одна сім’я.
Я виходила зі шпиталю, сідала в машину і кричала
З осені 2022-го і до 2024 року щосереди їздили до шпиталю в сусідній області. Повний бус готової їжі для хлопців, яку готувало декілька громад. Заїжджали й в інші лікарні, у хірургічні відділення.
Найстрашніше було заходити у палати. Пам’ятаю одну: сім хлопців, усіх щойно прооперували. Молоді. У когось ноги підвішені, у когось руки. Я не знаю, як трималась у палаті. А коли виходила з лікарні, то сідала в машину і плакала, кричала. Нічого не могла із собою зробити.
Та й важко морально, коли телефонують хлопці і розповідають. Волонтерам вони все розповідають. Вони можуть і плакати, пожалітися, попросити. Такого, як нам, рідним іноді й не розкажуть.
Не розкажуть, що прилетіло в окоп і там живцем всі згоріли...
«Мама, я живий»
Перший рік я ще не проводила зборів коштів на потреби військових. Прийшла до цього, коли мій старший син, який став добровольцем 26 лютого 2022 року, восени був під Бахмутом. Тоді він надіслав фото тепловізора – ціна 89 тисяч гривень. Телефонувати він не міг, ми переписувались рідко. І кожне повідомлення починалось з очікування: хай напише хоч два слова: «Мама, я живий». А тут надіслав зображення. Я одразу ж написала відповідь, мовляв, потрібен вам? На що син поділився: «Орки підповзають до нас на 3-5 метрів і кричать "Здавайтеся!", а ми їх не бачимо, дуже потрібен тепловізор».
Дронів тоді ще не було, потреби були зовсім інші. Тієї ж ночі я написала пост про збір. За п’ять днів гроші зібрали, купили тепловізор. Залишилось трохи – доклали рації. З того моменту і почались системні збори.
Зараз війна зовсім інша. Те, що працювало тоді, не працює зараз. Раніше – прилади нічного бачення, тепловізори. Тепер – дрони на оптоволокні, РЕБи.
Але дещо залишається незмінним. Ми тоді організовували плетіння сіток: долучали школи, заклади, організації. Робили рамки, забезпечували тканиною й основами. І зараз продовжуємо це робити, сітки їдуть по всій лінії фронту.
Допомога з-під крапельниць
Найважче було у 2024 році. Через фізичне виснаження, бо спала я по 3-4 години, і шалене навантаження, перестала ходити – відмовили ноги. За пів року чотири рази лежала у лікарні. Та навіть під крапельницями працювала: організовувала, приймала запити від військових, шукала автомобілі для транспортування гуманітарної допомоги.
У 2025 році чоловікові зробили операцію. Через тиждень він вже знову працював –збирав, вантажив, відправляв. Нам на двох 126 років. А ранок починається з простого питання: «Куди сьогодні їдемо?»
Колись спитають: а що ти робив під час війни?
Найгарячіші запити – з фронту. Якщо в них прилетіло, немає зв’язку, немає шин, холодно – це перше, що я закриваю, бо інакше ніяк. У нас дуже велика команда, місцевих людей і не перелічити. Окрім того, мені пишуть іноземці: з Німеччини, Америки, навіть з Білорусі. Допомагають донатами, посилками.
Сім’ї, які втратили, – серед тих, хто допомагає найбільше. Вони знають ціну цій війні. Люди надсилають овочі, які ми пересушуємо та виготовляємо сухі борщі. Шиємо подушки, труси, в'яжемо теплі шкарпетки, пояси для спини, виготовляємо буржуйки, скоби, окопні свічки. Всі разом за роки вторгнення ми надіслали тонни гуманітарної допомоги, а закупили не уявляю на які суми.
І я хочу, щоб люди зрозуміли: допомога – це не подвиг, а необхідність. Колись діти й онуки спитають: «А що ти робив у цю війну?» І дуже важливо мати що відповісти.