62-річна Тетяна Замула стала свідком загибелі свого чоловіка Валентина та двох літніх друзів. 20 березня 2022 року під час мінометного обстрілу вони бігли у погріб, щоби сховатися. Але встигла лише Тетяна.
Валік до мене прибіг: «Зірунечка, война»
За тиждень до початку повномасштабної війни мені зателефонувала мама Катя – так ми називали нашу подругу із сусіднього села. Вони тоді з дядьком Миколою були у Сургуті (це Росія) в дочки, яка просила їх не повертатися до Тростянця, адже ширилися розмови про повномасштабну війну. Мій Валік намагався їх заспокоїти, говорив: «Хай мама Катя нікого не слухає і їде додому». Він не вірив у широкий наступ РФ.
24 лютого 2022 року я ще в ліжку була, коли Валік до мене прибіг і сказав: «Зірунечка, война». У мене руки і ноги аж затерпли.
Усі перші дні ми були, як роботи: прокинулися, їсти приготували, поїли і все. Від ранку до вечора бігали в погріб, обстріли були щодня. У чоловіка ще була така звичка – вийти надвір покурити. І він з перекурів постійно забігав до хати зі словами: «Бігом у погріб, почалося».
Тетяна і Валентин
Перші два з половиною тижні ми були вдвох з чоловіком. А в неділю, 13 березня, до Тростянця прийшли зі села Смородиного мама Катя та дядько Микола Задорожні. Про свої наміри вони нас не попереджали, уже потім я дізналася, що вони хотіли виїхати до дітей, бо напередодні до їхнього будинку зайшли росіяни і попередили, що краще евакуюватися – сказали, що тут планується справжнє «мєсіво». Та врешті ми залишились всі разом у Тростянці.
Частини тіла Валіка поскидали у ковдру. І – в яму
20 березня вчотирьох ми сходили по хліб до «Тростинки», сіли снідати. Світла вже на той час не було. Ми багато спілкувалися. Валік мій разом із Миколою вийшли надвір покурити. Через кілька хвилин він забігає і каже: «Дівчата, бігом у погріб». Я вискочила надвір… До мене тільки тепер дійшло, чому я залишилася живою. Вибухова хвиля мене відкинула до сараю, я перелізла через поріг і змогла спуститися в погріб.
Ще коли тьотя Катя бігла, вона почала важко дихати і затихла. Після закінчення обстрілу я почала кричати: «Валік, тьоту Катю вбило», але у відповідь – тиша.
Я добре пам’ятаю, як сиджу в погребі і розумію, що до мене вже ніхто не прийде – ні Валік, ні тьотя Катя, ні Микола.
Я висунула голову, а тьотя Катя прямо над погребом лежить. Я сіла на перекладину і сиджу. Ну як же я перелізу? Там же людина – мертва.
Разом із сім'єю ЗадорожнихФото: з архіву героїні
Через деякий час я таки змусила себе вилізти. Побачила, що навпроти дверей у сарай лежить дядя Коля. Перша думка: «А де мій Валік?». Заходжу додому – його немає. Виходжу знову надвір, а він біля сараю лежить… Розірваний повністю. Що робити? Я пішла до сусідів, у нас там медсестра. Попросила її перевірити, можливо, Задорожні таки ще живі. Але ні.
Мені потім люди розказали, що я, як вийшла з двору, закричала і впала. Потім постійно повторювала, що Валіка немає вже.
У моїй руці був уламок, але фізичного болю не було. Тільки душевна порожнеча. Людей стільки набігло у двір. Я винесла три покривала… Частини тіла Валіка поскидали отак у ковдру. І – в яму. Усіх трьох поховали під моїми вікнами.
Мене забрала до себе подруга моєї сестри, яка мешкає в Польщі. Прожила я в тій родині два місяці.
Виявилось, що під час того обстрілу я отримала контузію, мала проблеми з пам'яттю. Ударило мене також під коліна, я тепер ледве ходжу.
Я перший час постійно питала, де Валік. Боялася, можливо, його викинули. Адже він повністю був розірваний.
Мене два тижні не пускали на наше подвір’я. Говорили, що зарано. Але одного дня я сказала, що сходжу на базарчик, а сама пішла додому. Те, що я побачила – жах. У дворі все розбите. У кухні – вибите вікно. Паркана немає.
Я купила цукерок, поставила під вікна, де вони поховані, також букет. І я, напевно, тоді дуже кричала, бо позбігалися люди.
Це дуже важко.
Дякую людям, які не залишились байдужими і допомогли мені в той час.
Майже місяць мій Валік із друзями лежали у нашому дворі. Після звільнення міста ми з подругою прийшли до мерії, аби отримати довідку для здійснення поховання. Перепоховали їх 14 квітня на місцевому цвинтарі. Але навіть не могли нормально попрощатися. Підійшли працівники цвинтаря і сказали бігти звідси, бо почали працювати «Гради» зі сторони Великої Писарівки.
Якби не волонтерство – дах би поїхав
Ми з Валіком прожили більше 20 років. Я була з ним – як у Бога за дверима. Він завжди дарував мені квіти, був великим добряком. Вдома у мене – наш великий портрет. Я туди завжди ставлю квіти. Я заходжу, вітаюся з ним, поцілую, побалакаю. А Валік ніби усміхається мені. Мені радили прибрати портрет, але я відмовилася. Бо він для мене – живий.
Я просила його, аби частіше мені приходив уві сні. Тепер уже і не рада. Сниться щоночі. То в село його їдемо… То ще якісь епізоди.
Тетяна Замула
Через пів року після трагедії я прийшла до будинку культури і приєдналася до волонтерського центру. Я щодня сюди приходжу із самого ранку. Ми займаємося усім: плетемо маскувальні сітки, шиємо білизну для військових, в’яжемо шкарпетки. Я – нарізальниця. Нас тут до 20 людей постійно ходить. Якби не це, дах би поїхав. Сюди військові приходять, обіймають нас. Колектив дуже гарний.
Також я думаю, що Валік мені допомагає. Бо якось пішла до церкви і попросила його, аби допомагав мені іноді, бо дуже тяжко. Після того у мене все стало краще виходити.
Та додому я досі не можу повернутися. І тяжко, і все розбите. Я мешкаю зараз у своєї знайомої, колись працювали разом на електрозаводі.
Усе те, що сталося, не пережите мною і досі. Чи переживеться воно чи ні? Одному Богу відомо.
Це свідчення платформа Меморіал записала у 2023 році.