Анатолій Касьянов – командир першого взводу добровольчого формування Тростянецької територіальної громади №1. 31 рік пропрацював у правоохоронних органах на різних посадах. До повномасштабної війни стежив за громадським порядком у місті, охороняв різні події. Під час окупації Тростянця виходив у місто для розвідки. Після звільнення Тросятнця з окупації, неподалік від міської ради, він знайшов тіло закатованого волонтера Дмитра Вишньова.
Нагальним було питання, де дістати зброю для захисту
24 лютого о 5.00 телефонує мер Тростянця, Юрій Бова, і просить терміново прийти до міськради, бо розпочалася повномасштабна війна.
Я дістав із сейфу свою рушницю з набоями і побіг. Ми почали думати над планом дій. Нагальним було питання, де дістати зброю для захисту. Заступнику мера, який поїхав до Сум, зброї не дали. Телефонували і до Охтирки – також не знайшлося. Нас тут зібралося десь 50 людей і ми, звісно, дуже обурилися цій ситуації.
Анатолій Касьянов
Коли до Тростянця почали заходити російські військові, мер дав команду прямувати в сторону міста Лебедин. Юрій Бова зустрівся з мером Лебедина і буквально за кілька годин ми були зі зброєю. Звісно, вистачило не всім, але надали і зброю, і бронежилети, і набої. Я та мій підрозділ – 4 людини, які були зі мною – озброїлися.
До Тростянця з Лебедина ми поверталися двічі. Вперше – через три дні – щоби розвідати ситуацію. Остаточно ж я зі своїми хлопцями повернувся 3 березня. Відтоді патрулювали місто та збирали інформацію про ворога.
У центр села не пускали. Погрожували, що стрілятимуть. Але я часто обходив з іншого боку. В одному рукаві мав ніж, в іншому – гранату. Для спостережень також носив зі собою театральний бінокль.
Загалом через кожні 20-30 метрів були російські блокпости. Усюди сиділи ворожі снайпери: на музеї, на приміщеннях залізниці, та млині.
Обличчя було настільки понівечене, що його ніхто не впізнав
26 березня, коли місто звільнили і сюди зайшла 93-та окрема механізована бригада «Холодний Яр», я зустрічав наших. Взяв під охорону приміщення міської ради. Перше, що ми зробили: змінили там прапор на український.
Коли я зайшов до приміщення міської ради, де вони жили… Я такого за всі свої роки не бачив, напевно. Там, де їли, там і спали, і фізіологічні потреби справляли. Купи сміття, страшний безлад, сморід. Мені здається, ми тут ще навіть у липні все вичищали. Машин 15 вивозили звідси. Все ж розбите було повністю: техніка, меблі. У мене в кабінеті вони залишили 45 пляшок з-під алкоголю.
Того ж 26 березня, вже трохи згодом, я дивлюсь, що всі гаражі відчинені. Підійшов ближче, машин там не було. Заходжу до першого гаража, дивлюся в оглядову яму, а там – людина. Хто це – ніхто не знав. У моєму підрозділі є хлопець боромлянський. Він живе від оселі загиблого через 5 дворів, але теж не зміг його впізнати. Обличчя було дуже понівечене. Пізніше ми побачили ще й дірку в потиличній стороні. Його розстріляли.
Отак я вперше побачив закатовану людину. Зателефонував меру, повідомив в ДСНС, адже під тілом могли лежати міна чи граната.
Загиблий – це боромлянин, який під час окупації розвозив людям молоко, був волонтером. Його звали Дмитро Вишньов.
Десь через 4-5 днів після звільнення українськими захисниками Тростянця мої хлопці привели парубка… Його руки були в ранах. Я почав з ним розмовляти. Виявляється, він з Харкова. Був у російській катівні. Чому його туди забрали – він не знав. Перед війною він приїхав до дівчини в Тростянець. Під час окупації дівчина з мамою виїхали, а хлопець залишився охороняти будинок.
Він розповів, що у катівні було кілька людей. Але він нічого не бачив, бо йому на очі натягнули шапку. На добу давали чашку води і баночку паштету з їхнього сухпаю. До туалету водили раз у день. Його руки всі були у виразках, їх обкурчували колючою проволокою. Я відвів хлопця в медпункт, йому ще тиждень робили перев’язки.
Дуже сподіваюся, що російські окупанти більше ніколи сюди не повернуться.
Це свідчення платформа Меморіал записала у 2023 році.