За офіційними даними, нині відомо про 625 дітей, які загинули внаслідок російських ударів по Україні від 24 лютого 2022-го. За цим числом – імена та історії, обірвані долі. Радіо Свобода спільно з Платформою Меморіал продовжують вшановувати пам’ять загиблих дітей, розповідаючи про те, ким вони були, як жили і про що мріяли. У цьому тексті розкажемо про Миколу, Марка, Артема й маленьку Софію, яка прожила трохи більше 20 днів.
15-річний Микола Красиля з Харківщини
Микола КрасиляФото: особистий архів родини
Наталія жила у селі Мосьпанове на Харківщині. Працювала диспетчеркою. Жінка завагітніла, втім невдовзі розлучилась із батькам немовляти та переїхала до Чугуєва.
«Я одразу знала, що у мене буде хлопчик. Я й хотіла сина, бо розуміла, що буду його виховувати сама. Стане мені опорою, підмогою»,– говорить Наталія Байло.
Хлопчика народила 20 березня 2006 року в Чугуєві. Назвала на честь свого дядька, який її підтримував. Батьки жінки померли – й опорою стали сестра і дядько Микола.
Маленький Коля зростав спокійним, мав гарний апетит. Поки дитина відпочивала вдень, мама встигала і скупитись, і їсти приготувати. Маленькому подобалось збирати конструктори. Мама купувала йому крани, машинки.
Він грається, а я все по господарству роблю. Ви розумієте: я не могла нарадуватись цій дитині!
Микола КрасиляФото: особистий архів родини
Зовнішньо хлопчик ріс схожий на маму. Та й характер мав такий – добрий, чуйний. «Я казала синові: Ми з тобою самі, потрібно допомагати одне одному», – говорить Наталія.
У школі хлопчик був непосидючим, всім цікавився. Завжди збирав навколо себе компанію школярів.
Коли був у школі – всі радісні. Коли не було – однокласники сумували. Однак навчатись синові не сильно подобалось. Йому – футбол і друзів подавай. Були у журналі і трійки, і двійки. Любив фізкультуру.
Дядько Микола, на честь якого назвали хлопця, захоплювався полюванням і риболовлею, не раз брав із собою племінника, тож Коля змалечку навчився цьому. Любив проводити час на природі – щоб ліс та озеро поряд.
«Він обожнював риболовлю. Міг годинами сидіти біля води – мріяти, будувати плани. Він був не просто другом – він був братом по духу. Теплим, вірним, справжнім», – згадуж друг Данило Рижков.
Микола КрасиляФото: особистий архів родини
«Сина на безлюдний острів відправ, він би й там знайшов, про що поговорити з мавпою. І анекдоти міг розповісти. Його тільки слухай, слухай і слухай», – додає мама.
Микола був близьким з двоюрідним братом Стасом. Він згадує: «Я його вважав своїм рідним братом, як і він мене. Ми ж росли разом. Коли Коля був маленьким, я його доглядав. Могли складати разом конструктори, грали у приставку». Різниця між братами була шість років.
Коли Стас переїхав із батьками в іншу оселю у Чугуєві, хлопці все одно бачились кілька разів на тиждень. «Коля був дуже добрим. І якось відчував: поряд з ним гарна людина чи погана. З поганими взагалі не водився», – згадує Стас Красиля.
Після дев’ятого класу у вересні 2021 року Микола вступив до Чугуєво-Бабчанського лісового фахового коледжу. Вчився на агроінженера. Рішення про це прийняв сам, сам і вступав.
«Казав: «Мамо, я що сам не зможу?». Я була певна, що він з усім впорається, так і вийшло. Син аж горів тим коледжем», – говорить мама.
Микола КрасиляФото: особистий архів родини
«Ми мало встигли поспілкуватись з Колею, бо якраз тільки почали навчання, на яке припала пандемія. Але що можу сказати: Коля і зовнішньо, і внутрішньо дуже приємний. Так добре ставився до всіх викладачів», – говорить кураторка групи Ірина Теремець.
Викладачка історії Юлія Колпакова додає, що хлопець вчився на середньому рівні.
Є люди, які привертають до себе увагу з позитивних боків, які запалюють інших. Та категорія студентів, які складають основу групи. В міру відповідальні та в міру бешкетують. Таким був і Микола.
Микола КрасиляФото: особистий архів родини
Колі хотілось бути механіком – працювати з мотоциклами, машинам. Він з хлопцями вже катався на мопеді, мріяв про власний мотоцикл.
«Дуже мріяв про нього, не про спортивну модель, а – байкерську», – говорить Стас Красиля.
Після навчання та справ із друзями Коля обов’язково вдома допомагав мамі. З дитинства Наталія вчила сина готувати. «У нього виходили такі смачні млинці. У мене так смачно не виходило, як в нього!», – згадує мама.
Між ними з Колею були довірливі стосунки. Син розповідав, з ким гуляв, як провів день. «Я мріяла поїхати у Святогірськ, подивитись Лавру. Син казав, що назбирає грошей, купить машину та відвезе мене туди…», – говорить мама.
Микола КрасиляФото: особистий архів родини
Після початку повномасштабного вторгнення на деякий час Микола переїхав до рідних у приватний будинок. Наталія працювала в лікарні і залишалась на робочому місці. Чугуїв був під обстрілами ворога. «Ми були у постійно прострілюваній зоні».
Рідні згадують, що обстріли не лякали Миколу. 15-річний хлопець заспокоював маму: «Все буде нормально, не хвилюйся». Допомагав друзям переносити речі у підвал, купував їжу літнім людям.
Ночами бахкотіло, гуркотіло. Ми вкладались спати у коридорі квартири на третьому поверсі. Син мені казав: «Спи, спи. Я сиджу, стежу». У телефоні скролив інформацію про обстріли. Дивлюсь – засинає син. Тоді я його біля себе обережно вкладала. А вже сама сиділа слухала.
14 березня 2022 року Микола ніс молоко для літніх людей, які ховались від обстрілів у підвалі дитсадка №3.
«Морози страшні були. Старенькі не могли з підвалу ходити по продукти. А Коля нікому не відмовляв. 14 березня безкоштовно роздавали молоко, він пішов по нього», – згадує мама Наталія.
Микола Красиля (зліва)Фото: особистий архів родини
Касетний боєприпас упав на подвірʼя, коли поряд ішов Микола. Мамі зателефонували рідні з підвалу: «Кольки немає».
«Я не зрозуміла, як це немає? Вибігла до нього... Син весь в уламках... Я не розуміла, почала штучне дихання робити. А коли шарф зняла, а у нього пів шиї немає…».
Тоді мама зрозуміла, що її сина, 15-річного Колі, більше немає. Хлопцю за кілька днів мало виповнитись 16 років.
Попрощались з Миколою на третій день. Мамі не дозволяли поховати сина у Чугуєві, сказали вести до Мосьпаного. Рідне село Наталії на той момент вже було окуповане. «Куди везти мертву дитину? Вибивали місце на кладовищі у Чугуєві через знайомих», – каже вона.
Микола Красиля (зліва)Фото: особистий архів родини
Мама не пам’ятає, як прожила перший рік після загибелі сина. На кладовищі була майже щодня. Зараз ходить раз на тиждень. «Бачу, зі спини дитину, а здається – наче мій син. Бо живий для мене він досі…»
«Русскій мір забрав такого доброго хлопця», – говорить інший друг Миколи, Антон Кулік.
«Ми згадуємо його зі світлим сумом, з вдячністю за кожну хвилину, проведену поряд», – додає Данило Рижков.
11-річний Марк Матяш-Мирний з Харкова
Харків’янка Тетяна познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Вовою у 2011 році. Обоє були пов’язані зі швейним виробництвом: Тетяна – технологиня з пошиття чоловічого одягу, Володимир – з взуття.
До зустрічі з Вовою лікарі ставили невтішні діагнози, що не зможу мати дітей, тому Марк став дивом для нас.
Тетяна до останнього місяця працювала, почувалася добре.
Хлопчик народився 13 вересня 2013 року.
«Імʼя Марк мені подобалося ще до вагітності, тому коли дізналися, що буде хлопчик, знала – це буде Марк. З народженням синочка спочатку здавалось дивним так кардинально змінити звичний спосіб життя. Але той час можна назвати щасливим. Немає нічого прекраснішого ніж дивитися, як росте твоя дитина».
Мама згадує, як разом із чоловіком мали ночі без сну біля немовляти. Втім, навіть це було радістю.
Коли хлопчику виповнилось пів року, Тетяні довелось вийти на роботу. З малям залишалась її мама – бабуся Марка.
Марк був рухливим, любив бігати, їздити на самокаті, велосипеді, гратися з іншими дітьми. Ходив до приватного дитячого садочка, де йому подобалось брати участь у святкуваннях.
Старшим полюбив танці та співи, а вже у шкільному віці грав у футбол, баскетбол та інтернет-ігри. Після уроків виходив до друзів у двір.
Ми любили разом проводити час. У нас був гіроборд і ми ходили кататися у парк, а ще брали на прокат машинки. Марічок обожнював їздити на море, відпочивати з нашими кумами на дачі, паритися в сауні та рибалити з татом і його друзями. У сина була своя вудочка, якою ловив рибу.
У школу хлопчик пішов охоче. Йому подобалось бути в центрі уваги. Марк любив учитись, особливо до душі припала математика.
«У школі швидко заводив знайомства, знаходив друзів. Не оминав увагою вчителів. Приходив додому й повідомляв, що ми маємо купити подарунок його улюбленому вчителю», – розповідає мама.
Протягом п’яти років Марк додатково займався англійською. У майбутньому хотів стати кіберспортсменом, тож розумів важливість вивчення мови – розповідає його репетиторка.
Марк був скромним, веселим, товариським, самостійним учнем. Відповідально і дбайливо ставився до навчання та всіх доручень. Брав активну участь у громадському житті школи і класу.
Хрещена Наталія згадує, що зовнішністю Марк був схожий однаково на обох батьків. А от характер був більше мамин.
«Подруга просто дихала та жила своїм сином. Коли Марк підріс, постійно брала його з собою на роботу. Їй хотілось бути поряд зі своїм сином кожну мить», – говорить вона.
З віком Тетяна зрозуміла, що її сину подобається якісний і стильний одяг. Але хлопчачих речей у крамницях менше, ніж для дівчаток. Тому мама створила власний бренд одягу виключно для хлопчиків.
Марк став обличчям бренду Matiashkids. Сміючись згадую, як син стомлювався від зйомок у якості моделі, але все таки хотів бути в центрі уваги, тому зовсім не соромився, а навпаки – старався позувати. У нашого бренду з’явилися постійні клієнти, справа йшла добре. Проте через війну мої клієнти змінили місце проживання або взагалі виїхали з країни.
Родина жила у Салтівському районі. Після початку повномасштабного вторгнення Матяш-Мирні виїхали з Харкова. Спочатку гостювали у батьків Володимира на Полтавщині, потім перебрались до Хмельницька. Саме туди перевіз виробництво власник цеху, де працювала Тетяна.
Родина важко звикала до нового міста. Марк сильно любив рідний Харків. І навіть коли завів друзів вже у Хмельницьку, все одного хотів повернутись додому. На повернення до Харкова родина наважилась у 2023 році.
Марк був дуже задоволений опинитись вдома. У Харків повернувся і цех, де працювала Тетяна.
«Син був щасливий, та ворог почав сильніше обстрілювати місто. Я думаю, Марічок переживав за вибухи, але не показував нам цього. Якось сіли втрьох за стіл вирішувати, що будемо робити далі, – каже мама. – Ми розуміли, доведеться знову їхати з улюбленого міста через обстріли, але син не хотів… Я бачила, що наша дитина відчуває себе захищеною біля своїх рідних, проте..».
Свій 11 день народження Марк Матяш-Мирний відсвяткував 13 вересня 2024 – як і мріяв, у Харкові. На це відвели два дні. Перший іменинник провів в колі сім’ї.
За улюбленою традицією, замовили повітряні кульки та випускали в небо, а потім пішли в кафе, де Марку урочисто винесли торт і вручили подарунок. Вже на другий день з кумами і їхніми дітками продовжили святкування. Марічок був дуже задоволений.
30 жовтня 2024 року родина залишалась удома. В гості прийшов неповнолітній племінник Тетяни.
Вночі Росія атакувала Харків. Авіабомба влучила у 9-поверховий будинок, де була родина Матяш-Мирних.
«Не одразу зрозуміли, що стався приліт до кумів… Чоловік сказав, що будинок в інтернеті дуже схожий на той, де вони живуть. Дзвонила до Вови – йшли гудки. У Тетяни – телефон не працював. Це вже була комендантська година. Вагались, як там куми, чи їхати до їхнього будинку…», – згадує кума Наталія Шляхова.
Потім у робочій групі написали адресу влучання.
Я зрозуміла, що це той дім… Потім в інтернеті я побачила відео, як виносили Таню. Я її впізнала. Вона підняла руку, я зрозуміла, що вона жива. Потім мені вже розповідали, що Марк, Назар та Вова були у коридорі. Таня виходила з ванної. У цей момент і стався приліт.
Тетяну дістали з-під завалів, коли вже був ризик обвалу будинку. Рятувальники задля своєї безпеки вже мали виходити з потрощеного дому.
«Таню вирвали з-під уламків, щоб врятувати… Рятувальники не могли її кинути», – ділиться Наталія Шляхова.
Будинок родини після атакиФото: Харківська ОВА
Володимир отримав дрібні травми. Він виліз сам із-під завалів. «Чоловік рятувальникам показував, де був Марк… Допоміг племіннику, який висів на одній нозі, Вова його тримав і кликав на допомогу, щоб рятувальники допомогли його зняти», – говорить Тетяна Матяш-Мирна.
«На місці казали, що загинув 12-річний хлопчик. Чоловік заспокоював мене. Казав, що це точно не наш Марк, бо йому ж тільки 11 років…», – згадує хрещена Наталя.
Від атаки РФ загинуло троє людей. Серед них все ж опинився Марк. Тетяна перебувала в лікарні – з дуже складними травмами.
Вона була вся перебита – і руки, і хребет. Волосся – в іржі. Вона була дуже важка, але при тямі. Я ледь стримувалась, щоб у лікарні не плакати при ній. У мене навіть не було слів, щоб щось говорити…
Наталія не могла сказати Тетяні, що не стало її сина.
Втім мама почула, як лікарі, вводячи їй анестезію перед операцією говорили про те, що не врятували одного хлопчика. Тоді жінка усвідомила – це був її син...
Тим часом Володимир з родичами та Наталією готувався до похорону Марка.
На похороні Наталія стояла біля домовини з хрещеником. Татко Володимир подзвонив Тетяні, щоб вона попрощалась із своїм сином з лікарні. Підніс слухавку до тіла Марка.
Це було найстрашніше, що бачила в житті, коли мати по телефону прощається зі своїм сином. Таня казала, що любить сильно Марка. Питала, як буде жити без нього…
Нині Тетяна на реабілітації за кордоном. Вона вже навчилась стояти, сидіти і трохи ходити. Говорить, що з її травмами – це справжнє диво.
Марк знав, що моєю ідеєю було присвятити Matiashkids йому. Тому я дуже хочу зберегти і продовжити цю справу в його пам’ять...
Також хлопчик дуже мріяв про собаку. Батьки обіцяли, що візьмуть песика у родину після закінчення війни. Тепер, говорить Тетяна, чекають перемоги, щоб втілити цю мрію свого сина.
Артем Конищев і його молодша сестричка Софія з Широкої Балки
Олеся Конищева жила у селі Широка Балка на Херсонщині. Вивчилась на швачку. Працювала на заводі, який виробляв напівфабрикати. Від першого шлюбу в жінки було двоє дітей – син Роман і донька Катерина.
«Мамі було 19 років, коли народився Роман. Через два роки народилась я», – говорить Катерина Конищева.
Вже від другого шлюбу з Василем родина поповнилась ще однією донечкою Іринкою, а потім Олеся завагітніла хлопчиком.
Малюк народився 11 вересня 2011 року. Назвали Артемом – це ім’я запропонував старший брат Роман.
«Тьому маленького привезли додому, але на ручки мені не давали. А я дивилась і розуміла – я вже його так люблю!», – говорить старша сестра Катерина Конищева.
Маленьким Тьома любив машинки і солдатиків. У садочок хлопчик не ходив, за ним приглядали старші сестри і брат. «Ми його з Іринкою і ходити навчили. Сіли навпроти, він ніжками між нами ходив, а ми ловили», – говорить Катерина Конищева.
Як подорослішав, Артем любив із друзями гуляти на вулиці, грати у футбол. А от вчитись хлопчику було не до душі, хоча й з цим допомагали старші сестри і брат.
Олеся на той час розлучилась із батьком Ірини та Артема, тому діти гуртувались навколо мами й у всьому їй допомагали.
Мама змалечку прививала, що не потрібно щось чекати. Якщо є сили, слід працювати. Тьома це чув та бачив, як мама одна, а нас – четверо дітей та ще й бабуся…Ми могли лінуватись щось робити по господарству, а Тьома був не такий. Завжди мамі з усім допомагав. Вона ласкаво називала його Тьомочка.
«Донька була дуже турботлива. Тримала велике господарство. Дві корови, бичка, три свинки, качки, гуси, кури. І ще дві козочки! Олеся допомагала стареньким і давала безкоштовне молочко тим, хто потребував», – говорить Надія Подгоренко, мама Олесі.
Артем міг навіть приготувати поїсти. Поки Олеся щось зі справ закінчувала на подвір’ї, він смажив яйця з ковбасою.
Велика родина жила дуже дружно. «Насіння соняшника насмажимо, мама дивиться телевізор, плаче. А ми сидимо маленькі – тільки голови стирчать. Бабуся налускає нам насіння, їмо», – говорить Катерина Конищенко.
Останні роки Олеся жила з Дмитром Чухраєм. Чоловік прийняв чотирьох дітей коханої, та дуже мріяв про спільну дитину.
«Дмитро ніколи нас не ображав. Деякий час із мамою жив в іншому селі, а потім повернувся до Широкої Балки», – говорить Катерина Конищева.
Коли Артему було 10 років, він почав підробляти – пас корів, частково гроші віддавав мамі, частково – накопичував. Так хлопцю вдалось купити собі велосипед.
Після початку повномасштабного вторгнення родина залишалась вдома. Катерина згадує, як через їхнє село рухалась колона ворожих танків. Широку Балку окупували у перші дні повномасштабного вторгнення. Родина переховувалась від обстрілів у сусідів, які мали укриття.
Артем бігав до укриття, подушки носив. Бабуся не могла швидко йти, він її хапав під руку і вів. Вперед спускався, щоб допомогти. Один раз упав у підвал, але все одно щоразу допомагав бабусі.
Через кілька тижнів після початку повномасштабного вторгнення Катерина, Ірина й Роман виїхали закордон. Олеся з Дмитром й Артемом залишались вдома. Жінка не могла покинути своє велике господарство.
У листопаді 2022 року Широку Балку звільнили українські захисники.
У 2023-му рідні дізнались, що Олеся вагітна. Разом із Дмитром нарешті чекали на спільну дитину.
«Мама нам вже дуже пізно сказала, що чекає на маля. Пам’ятаю, у неї був такий великий-великий живіт вже. Ми навіть жартували, що там двоє дітей», – говорить Катерина Конищева.
Дівчина згадує, що мама почувала себе добре.
«Мама дуже любила дітей. Казала нам відеозв’язком, що ми всі роз’їхались, онуків не народили…», – каже вона.
Софія Конищева народилась 22 липня 2023 року. Маленьку сестричку старші діти Олесі, які були закордоном, побачили тільки відеозв’язком.
«Соня була така темненька. Мама казала, що схожа на мене. Після пологів у сестрички виявили жовтяницю. Десять днів вона була в лікарні. Мама сильно плакала, що хворіла дитина…», – каже старша сестра.
Як маленьку виписали додому, Артем не відходив від неї. Притримував їй пляшечку, заколисував.
«Ми передали рідним бокс із цукерками польськими та ірландськими (Катерина жила в Ірландії, старший брат Роман – у Польщі – Прим. Авт.). Коли мама з малою були ще у лікарні, Артем сказав мені: «Смачні цукерки, я Соні залишив». Я йому пояснила, що вона ще маленька. А Тьомчик відповів: «Нічого, підросте», – згадує сестра.
Вдома маленька Соня пробула трохи більше 10 днів.
13 серпня 2023-го Росія обстріляла Широку Балку. Один зі снарядів впав на городі родини. Тоді Олеся схопила немовля, разом із чоловіком та Артемом почала бігти до сусіда, який мав укриття. Та стався ще один приліт.
Снаряд впав просто між ними… Дмитро та сусід згоріли…. Лесю відкинуло з малою… Артем якби ліг на землю, він би не постраждав. А він злякався та стояв…
Олеся з Дмитром та маленькою Сонею загинули на місці. Артем ще був живий, чекали на «швидку». Але поки вона приїхала, хлопчик помер від отриманих травм.
В онука уламками були пробиті бронхи. Розірвана щока… У селі була купа людей з машинами, але ніхто не взявся довезти дитину до Херсону. Так би його врятували...
Поховали рідних у Широкій Балці. Маленьку Соню поклали в одній домовині з мамою Олесею.
Після довгих умовлянь Катерина забрала до себе в Ірландію бабусю. Тепер фотографує кожен її крок, бо мала геть мало світлин із мамою та Артемом. Хочеться запам’ятати разом проведений час.
«Мама сниться мені щовечора. Буває, що питаю в неї поради. Все що прошу – все збувається», – говорить Катерина Конищева.
