Дмитро Живицький очолив Сумську обласну державну адміністрацію за рік до повномасштабного вторгнення, коли йому було 38. До цього обіймав посаду заступника міністра інфраструктури України. 

Зателефонував голова Краснопільської громади і сказав два слова: «Олексійович, почалося!»

У можливість широкомасштабного наступу Росії на Україну, зокрема й на Сумщину, я не вірив до останнього і навіть принципово не збирав тривожну валізу. 

Як голова області із найбільшою протяжністю російського кордону, я був певен, що мене попередять у першу чергу й ми тут почнемо активно готуватися. Ми ж, як виконавчий орган, безпосередньо виконуємо завдання, доручення, розпорядження від керівництва держави.

Перед 2022 роком ми розпочали процес розгортання підрозділів територіальної оборони. Я був керівником зони ТРО і до наших обов’язків входило забезпечення і розгортання цих підрозділів. Десь із кінця грудня до перших чисел січня почали набирати людей до підрозділів, облаштовувати приміщення для батальйонів ТРО. Укомплектували 6 батальйонів у 5 районах Сумщини та Сумах. Майже на 100% був сформований штат мирного часу.

Почалося облаштування приміщень, казарм, кімнат зберігання зброї, почалося виділення коштів з місцевого бюджету. Активна підготовка стартувала перед новим роком. Звісно, за такий короткий термін не все можна зробити на 100%. Більшість приміщень були без опалення, ремонту…

Тим часом були різні формальні і неформальні розмови про те, що скоріш за все буде загострення конфлікту на Сході України. Я в це до останнього вірив. За кілька тижнів до повномасштабного наступу більшість підрозділів ЗСУ були спрямовані на східні рубежі України. Про це я дізнався від командирів під час спілкування.

Але не так сталося, як то кажуть…

24 лютого близько 5.00 зателефонував голова Краснопільської громади і сказав два слова: «Олексійович, почалося!»

Я розумів, що почалося, але вірити не хотів. Їх уже крили «Градами» вздовж кордону. Я живу на найвищому поверсі в будинку – подивившись у вікно в бік Краснопілля, побачив, що весь горизонт червоний. 

Отак для мене і почалася війна… 

На допомогу прийшли «коктейлі Молотова»

З першого дня ми намагалися інформувати жителів області 24/7.

Я зателефонував своїм заступникам. Ми мали рації для зв’язку, а також домовилися, що збираємося в ОДА. Близько 7.00 основний склад адміністрації, керівники структурних підрозділів, служби безпеки, військкомату – всі зібралися на поверсі голови ОДА. Почали готуватися до прес-конференції, яка розпочалася десь о 10.00 

Обдзвонили усіх голів громад. З’ясували, хто на місці, зробили чати у месенджерах. Організували роботу так: кожен голова районної військової адміністрації збирає інформацію з голів громад і кожні 3-4 години доповідає про ситуацію. Особливо це стосувалося прикордонних громад.

Першочергово ми мали також знищити таємну документацію та скопіювати інформацію з серверів. 

Зв’язалися з керівництвом держави та оперативним командуванням «Північ» і далі вже планували дії для оборони. 

Приміщення ОДА охороняли Національна поліція та Нацгвардія, але десь після 11.00 24 лютого ці підрозділи отримали інформацію евакуюватися. Будівля залишилася без охорони і без оборони. 

Ми знали, що до Сум під’їжджає бронетехніка, і що її багато. 

Я зателефонував міністру внутрішніх справ, повідомив, що приміщення залишилося без охорони і дехто з поліцейських повернувся. Проте, щоб зайвий раз не ризикувати, ми таки вирішили організувати роботу у віддаленому режимі. Майже всі співробітники ОДА були на зв’язку.

Російські військові у перший день вторгнення зайшли до Краснопілля, Боромлі, Тростянецької громади. Техніку, яка зайшла до Сум, вдалося вибити. Це були парадні війська, красиві танки та БТРи, які прямували на Київ і не очікували, що їм тут взагалі чинитимуть опір. 

На той час в області були нечисельні військові підрозділи, ТРО. Ми не мали артилерії, бракувало протитанкових засобів. На допомогу прийшли «коктейлі Молотова», рецепти яких нам надсилало військове керівництво. Задача була організувати супротив людей і зупинити ворога всіма можливими силами і засобами. 

Молодь, студенти збирали пляшки, нам дозволили відкривати пункти прийому склотари, відкривати секонд-хенди. Брати там необхідне для «коктейлів». 

Під кінець дня 24 лютого ми мали інформацію про 3,5 тисячі «коктейлів Молотова». Близько 500 були застосовані мирними людьми.

Завдяки головам громад, районним адміністраціям вдалося зробити лісові завали, виставити блоки, загорожі з підручних засобів, щоби закрити все, що вище траси Кіпті-Бачівськ. Цю трасу вже контролювали вороги. Були бої біля Шостки, Глухова. 

Тим часом трохи Нацгвардії перебувало під Охтиркою, у Шосткинському районі. Підрозділи поодинокі – в Конотопі, Лебедині. Але їх було значно менше, ніж російських сил.

Ми розуміли, якщо не будемо чинити супротив, то частина підрозділів через Охтирку піде на Полтаву і Харків з нашого боку. А основна частина – на Київ. 

Зброя Тростянецької ТРО зберігалася в Охтирці

24 лютого окупували Тростянець. Через декілька днів після ротації російських військових місто було повністю заблоковане. 

В окупованому Тростянці вбивали цивільних жителів. Не давали цивілізовано ховати померлих. Не пропускали підрозділи екстреної медичної допомоги, розстрілювали автомобілі екстренки. Із перших чисел березня там почалася гуманітарна катастрофа. Ускладнювалося все також тим, що голови міста не було на місці. На відстані ми організовували «зелені коридори». 

Регулярних військ у Тростянці не було. Зброя Тростянецької ТРО зберігалася в Охтирці. І вони просто фізично не встигли до заходу російських військових забезпечити підрозділи саме стрілецькою зброєю. Але зрештою, що таке 200 автоматів проти сотень танків, які проїжджали через Тростянець? 

Доставляти гуманітарну допомогу в окупований Тростянець вдавалося лісами-полями – завозили харчі, ліки. Небагато цього було, та все ж. До того ж, місцеві в місті самотужки організували випікання хлібу.

Бої за Боромлю і Тростянець тривали близько тижня

У 20 числах березня почалися бої за Тростянець. Підійшла 93-я бригада «Холодний Яр» з Охтирського та Липоводолинського напрямків. Щодня ми були на зв’язку з командирами тих підрозділів, які звільняли Тростянець, Боромлю. Потім гнали росіян через Краснопілля, вони тікали в Росію, а їх по дорозі добивали. Близько тижня були бої за Боромлю і Тростянець.

Ми були дуже обережні перш, ніж оголосити про звільнення Тростянецької громади. Громада по суті була звільнена 25 березня, утім йшла зачистка. Про звільнення оголосили наступного дня. 

На випадок, якби не підійшли «холодноярівці», ми з Охтирським та Сумським підрозділами територіальної оборони розробляли свій план звільнення Тростянецької громади. Вдалося налагодити комунікацію з командуванням ЗСУ, із структурами міністерства внутрішніх справ. 

Найбільше люди просили хліба

26 березня я був у Тростянецькій громаді. Одне з найсильніших моїх вражень і переживань – коли ми приїхали і почали спілкуватися, а люди не знають, що відбулося. Бо ж у Тростянці довгий час не було зв’язку. Люди запитували: «А Київ стоїть?», «А Суми вільні, а Маріуполь стоїть?».

Ми привезли генератор, Starlink, аби люди змогли зв’язатися зі своїми близькими. У мене рідний дядько в Тростянці живе і я тоді теж не знав, живі вони з родиною чи ні. У їхній будинок потрапляли уламки.

Тоді в Тростянці я побачив, що таке по-справжньому виплакані очі. «Ми не бачили світла, сиділи останній тиждень у підвалах і просто плакали весь час», – розповідали жінки. 

У Тростянець ми завезли гуманітарну допомогу – зокрема, консерви, ліки, засоби гігієни. Та найбільше люди просили хліба. Просто шматочок хліба.

Під час відвідин звільнених громад ми спілкувалися з родичами загиблих. У деяких родинах було таке, що декілька родичів загинуло. У Тростянецькій громаді я відвідав дитячий будинок сімейного типу, де батька вбили росіяни. Мама сама залишилася з шістьма дітьми. 

Усі окуповані території Сумщини було звільнено 8 квітня.

На початку війни я навіть не міг відрізнити БТР від БМП

Перший місяць повномасштабної війни був найважчим і найстрашнішим періодом для мене. Доводилося робити те, чого ніколи не робив. Я був завжди пацифістом. На початку війни я навіть не міг відрізнити БТР від БМП. 

Найважливіше, що я для себе особисто виснував – немає задач, які неможливо вирішити. Треба знати, що вихід є, вірити у це і він обов’язково знайдеться. Ми працювали не на межі, а за межею фізичних можливостей. Перший тиждень взагалі був без сну. Працювали на адреналіні.

На момент звільнення Сумської області було зафіксовано 155 убитих мирних мешканців. На початок 2023 року – приблизно 168. Кожна смерть – це трагедія, та водночас нам вдалося зберегти найбільшу кількість мирних людей у порівнянні з іншими областями, де також велися бойові дії. 

Усюди, куди ми приїжджали після звільнення, люди плакали, обіймалися. Вони були голодні, холодні, але щасливі, що росіяни вийшли з наших земель. 

Я вважаю, що ми зробили все правильно. Сумщина була звільнена однією з перших і не була повністю окупована. Завдяки нашим людям ми стримали росіян і не пустили їх на Київ. 

Це свідчення платформа Меморіал записала у 2023 році.