Перед бойовими перевіряла, чи у бійців сухі шкарпетки, і якщо ні – неодмінно видавала інші. Рятувала поранених, витягувала з поля бою. Пишалася, що всі поранені, яким надавала допомогу, вижили. А ще була приязною, усміхненою і мала з собою на фронті в рюкзачку м’якого рудого ведмедика.
Минуло дев’ять років, відколи на Світлодарській дузі під час евакуації поранених загинула медикиня 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи Наталія Хоружа. Їй було 44. Доброволиця. Стала першою першою жінкою, яка загинула в цій бригаді на бойовому завданні.
Після втрати побратими мстилися ворогу, підписували міни «За Наталію».
Хоружа Наталія Олександрівна, 44 роки
Наталія Хоружа – випускниця Павлоградського медичного училища. 1990 рік. Фото: Архів Сергія Хоружого
Місце і дата народження: село Таранове, Дніпропетровщина; 9.06.1972
Девіз, життєве гасло: «Врятуй того, хто в біді»
Де любила бувати: на морі і на дачі
Улюблений виконавець, пісня: Назарій Яремчук; «Червона рута», «Стожари»
Улюблена література: книжки з психології
Мрія: дожити до перемоги
«Наташа стає на лижі – і гайда до пацієнта»
Медикинею Наталія уявляла себе з дитинства. «Буду лікаркою» і все. Спершу працювала медсестрою підземного здоровпункту на шахті в селі Шахтарське. Згодом – завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту в селі Зелений Гай, була найкращою в районі.
«Наташа хотіла вчитися в Києві на хірурга. Та сімейне життя дещо скоригувало мрію, і вона стала фельдшеркою», – розповідає чоловік Сергій Хоружий.
П’ятирічною знала напам’ять табличку множення й читала вірші з книжок. Змалку мала загострене почуття справедливості.
«Дитиною вона ходила в колгоспний садок збирати малину. Бабуся консервувала й казала: «Три баночки дяді Толі, а дві – вам». Наташа протестувала: я ж її збирала, чому тоді нам лише дві, – несправедливо», – розповідає Сергій.
Не любила брехні. Уміла ділитися добром. Сприймала чужі негаразди як свої. Якщо ж мала власні проблеми, не виносила їх на люди. Була надзвичайно відповідальною.
Сергій та Наталія Хоружі з донькою Оксаною. Літо 1995 року. Фото: Архів Сергія Хоружого
«Для когось робота закінчується з кінцем робочого дня. Це не про Наташу. Коли вона працювала у фельдшерсько-акушерському пункті в Зеленому Гаї, то не мала ні дня, ні ночі, ні вихідного. Надворі снігу до колін. Викликають в сусіднє село. Наташа стає на лижі й гайда до пацієнта. Хлопець уночі впав із мотоцикла, розтяв лоба. Вона встає з ліжка і біжить накладати шви. Коли Наталії не стало, зеленогаївці казали: «У нас не було такої фельдшерки, як Наташа, і вже й не буде», – говорить Сергій.
Наталія любила тварин. Казала: якби могла, усім бродячим собакам і котам світу дала би прихисток. 2014-го, коли почалося російське вторгнення, дорогою до райцентру поставили блокпост. Через рік його ліквідували. Військові поїхали, а пригодовані собаки лишилися. Щоразу, коли Наталія з чоловіком проїздила повз, мала з собою курячі лапки, хліб. Казала чоловікові: «Стань тут, я собак моїх погодую». А коли в домашньому господарстві хворіло порося, клопоталася над ним, як над малою дитиною.
У селищі Луганському, де стояла 54-та бригада, жило троє котів: Хірург, Ґуґл і Покемон. Наталія любила всіх трьох, та серце належало Хірургу. Кіт любив спати в коробці з хірургічними інструментами, тож ім’я знайшло його саме. Коли Наталя ховалася на ніч у спальник, кіт залазив до неї. Після загибелі медикині посестри забрали Хірурга в медроту. Кіт ні до кого не йшов, перестав їсти і незабаром зник.
Наталія Хоружа та кіт Хірург. Медичний пункт 1 роти 1 батальйону 54 бригади. Селище Луганське, Дніпропетровщина. 24 листопада 2016 року. Фото: Архів Ганни Діденко
Наталія та кіт Хірург у медпункті. 24 листопада 2016 року. Селище Луганське, Дніпропетровщина. Фото: Архів Ганни Діденко
Наталя вміла смачно готувати – пироги, борщі. Сама ж обожнювала «Західняцьку юшку», яку варив їй чоловік.
«Я кілька днів маринував м’ясну рульку або ребра, варив юшку на квашеному буряці, додавав трохи пшона. До юшки ще варив картоплю в «мундирах». Ця страва їй особливо смакувала», – каже Сергій Хоружий.
Наталія Хоружа вдома. Селище Просяна, Дніпропетровщина. Травень 2015 року. Фото: Архів Сергія Хоружого
Наталія Хоружа в поїзді "Дніпро-Бердянськ". 2015 рік. Фото: Архів Сергія Хоружого
Наталія Хоружа в Бердянську. Липень 2015 року. Архів Сергія ХоружогоФото: Архів Сергія Хоружого
«Їду в АТО»
До служби в Збройних Силах України Наталія долучалася до волонтерства.
«2015-го на станції Чаплине розвантажували військову техніку. Далі її через наше селище доставляли на Донбас. Ми з Наталією вдома затарювалися салом, консервацією, пиріжками й везли захисникам», – згадує Сергій.
А в липні 2016-го вона прийшла додому й сказала: «Була у військкоматі. Подала заявку. Їду в АТО. Не можу бездіяльно по телевізору дивитися на загибель хлопців».
Чоловік і донька намагалися переконати, що медична допомога і в тилу потрібна, та Наталія була непохитна: «Це моя громадянська позиція».
Наталія Хоружа у відпустці. Село Просяна, Дніпропетровщина. 2016 рік. Фото: Архів Сергія Хоружого
Наталія Хоружа в зоні АТО. Селище Луганське, Донеччина. 21 жовтня 2016 року. Фото: Архів Ганни Діденко
«Ми були майже ровесницями, і якось я запитала її: «Наталко, чому ти пішла? У тебе ж чоловік, донька». На це вона відповіла: «Я знаю, що на фронті мій досвід буде корисніший. У мене унікальні чоловік і донька. Вони мене дочекаються. Просто я їм сказала, що так треба», – згадує тодішня заступниця командира з виховної роботи 1-го механізованого батальйону 54-ї ОМБр Оксана Якубова.
Оксана, Наталія та Сергій Хоружі вдома. Село Просяна, Дніпропетровщина. 2016 рік. Фото: Архів Сергія Хоружого
30 серпня 2016-го у батальйоні зраділи, що прибула фахова медикиня зі стажем.
«Наталія виїжджала на найскладніші випадки, бо була найдосвідченіша. Напрямок у нас був дуже гарячий, багато поранених, – каже Оксана Якубова. – Наталія була дуже спокійна й розсудлива. Невисока, тендітна. Коли я казала: як ти важких бійців на перев’язках перевертатимеш, вона відповідала: «Я професійний медик». І таки перевертала стокілограмових велетнів у повному спорядженні, як м’ячики. Крихітна жінка з великим серцем. У її діях домінувала людяність».
«Ми тебе витягнемо. Житимеш!»
Бійці, крім тих, що були на позиціях, жили в хатах. Наталія майже щодня всіх обходила. Оглядала, міряла температуру, розпитувала, на що скаржаться. А як була вільна хвилинка, готувала для них щось смаченьке. Коли ж бійці поверталися з відпусток, то перевіряла їхню домашню їжу, щоб, не дай Боже, не отруїлися.
«У період запеклих боїв командир і замполіт роти дістали поранення, Наталя щодня дзвонила й радилася зі мною. Казала: ти знаєш, цьому хлопцеві психологічно кепсько, давай я тобі його привезу. Дбала про всіх. Була і замполітом, і психологом», – пригадує Оксана Якубова.
Хоч це й не обов’язок саніструкторки – ходила в окопи до хлопців, аби підтримати. Часом бійці приходили до медикині з особистими проблемами, й вона усім знаходила приязне слово.
«Думаю, у ті часи Наташі знадобилися знання, здобуті в книжках із психології, якими вона зачитувалася до війни», – каже Сергій.
Часто Наталія чула від поранених: «Ой, це я вже відвоювався. А якщо не довезуть, то мені кінець». І відповідала з усмішкою: «Ми тебе витягнемо. Житимеш!», згадує посестра та колега з 1-го батальйону 54-ї бригади Ганна Діденко.
Наталія Хоружа та Ганна Діденко. Селище Луганське, Донеччина. Жовтень 2016 рік. Фото: Архів Ганни Діденко
Наталія Хоружа та Ганна Діденко. Селище Луганське, Донеччина. Жовтень 2016 рік. Фото: Архів Ганни Діденко
Перед бойовим виходом на позиції захисники заходили до Наталії на огляд і потім розповідали, що вона змушувала їх скидати берці. «Перевіряла, чи сухі ноги і за потреби видавала інші шкарпетки. А на додаток – ще й цукерки. Солдати часом вже й обурювались: «Наташо, ми що – діти?». А вона: «Ви хочете через три дні вернутися із температурою та запаленням легень?», – згадує Ганна Діденко.
Ганна Діденко познайомилася з Наталею 6 жовтня 2016-го, вона згадує: «Мене везли з рідного Бахмута в селище Луганське, – пункт тимчасової дислокації 1 батальйону 54-ї бригади. Поночі приїхала в штаб, де по радєйці когось викликали. З темряви вийшла усміхнена і трохи втомлена тендітна блондинка. Це була Наташа. Розпитала, хто я, звідки. Сказала: «Ходімо, я все тобі розкажу». Прийняла, як мати доньку. Згодом казала: «Ти мені так нагадуєш мою Оксану».
Згодом Наталія познайомила Ганну з її першим чоловіком Денисом. І щиро вболівала за їхні стосунки. «У листопаді вона пішла в коротку відпустку, а ми з Денисом побралися. Згодом Наташа жартувала: «Я за вас рада, але чого сваху не дочекалися?» А я відповіла: «Будуть діти – станеш кумою», – каже Ганна.
Денис Зацарний, Ганна Діденко та Наталія Хоружа. Селище Луганське, Донеччина. 19 жовтня 2016 року. Фото: Архів Ганни Діденко
Світлодарська дуга
Якось за кавою, згадує Ганна Діденко, вона наполягла: колего, зробімо спільне фото. На знімку вони сперлися спинами на капот «Швидкої».
Через день обох жінок викликали у штаб: перша рота потребувала медика. Хотіли відправити Ганну, але Наталія заперечила: «Куди ви її берете, вона ще молода, не освоїлась». Так Ганна зосталася на ППД в Світлодарську, а Наталія пішла у найважчу першу роту.
Ганна Діденко та Наталія Хоружа. Селище Луганське, Донеччина. 21 жовтня 2016 року. Фото: Архів Ганни Діденко
Рота стояла на нулі. Це була Світлодарська дуга. Селище Луганське, за Бахмутом. Тоді одна з найгарячіших точок.
Із 18 по 31 грудня 2016-го там тривали тяжкі бої за світлодарський ліс. Було багато поранених – і солдати, і командири.
Лише за період з 18 по 22 грудня Наталія витягла з-під обстрілів 24 бійців. А за весь грудень – 80.
Наталія Хоружа на позиції. Селище Луганське, Світлодарська дуга, Донеччина. Січень 2016 року. Фото: Архів Сергія Хоружого
18 грудня о 4-й ранку, знаючи про намір ворога атакувати, Сили оборони спільно з Добровольчим українським корпусом «Правий сектор», який входив у ЗСУ, пішли в наступ на випередження і відбили чотири російські позиції: «Кікімору», «Хрест», «Звєзду» і «5-й пост» на високому схилі на захід від Грязевського ставу. Саме туди зайшла 1-ша рота 54-го батальйону, яка мала їх утримати.
Бої за закріплення позицій тривали до середини лютого. Ворог прагнув повернути собі ці опорні пункти, стріляв із усього, що мав – артилерії, танків, мінометів. Світлодарський ліс палав буквально.
«Усі поранені, яких я вивезла з поля бою, живі»
Дехто не витримував боїв – щільність вогню ламала психологічно. «Якось один із бійців запанікував. Каже: стрілятиму собі в ногу, але на бойове не вийду. Наталка привела його до мене: «Зніми йому «порчу», – згадує ті часи Оксана Якубова.
Приблизно з 17 січня Наташі дали три дні неофіційної відпустки. (Пекло на нулі було таке, що офіційних не давали). Вона з чоловіком вирішили побути на Водохреща разом. «Якби добиралася додому, два дні втратила б лише на дорогу, тож я приїхав у Бахмут. Зняли квартиру. Ми прали її речі й Наташа мені хвалилася: «Усі поранені, яких я вивезла з поля бою, лишилися живі», – згадує Сергій.
Наталія та Сергій Хоружі. Село Просяна, Дніпропетровщина. 2016 рік. Фото: Архів Сергія Хоружого
Наталія Хоружа казала, що не боїться куль чи снарядів, як і холоду і польових умов, але страшно не встигнути спасти когось із бійців. Коли рятувала, боролася за бійця до останнього. На рахунку медикині понад 100 врятованих воїнів, кажуть Оксана Якубова і Ганна Діденко.
Евакуація поранених тоді відбувалася в три етапи. Коли по рації передавали: «Трьохсотий», Наталія першою йшла чи їхала на позицію. Часто саме йшла, бо росіяни цілеспрямовано нищили медично-евакуаційний транспорт. Надавала першу медичну допомогу – накладала джгут, зупиняла кровотечу.
«Потім було місце, де Наташа передавала поранених мені. Якщо велика крововтрата, я ставила в машині крапельницю й ми везли бійців у бік Бахмута. Там їх уже забирали «швидкі» третього плеча евакуації та доправляли до лікарні», – розповідає Ганна Діденко.
Від ротацій Наталія відмовлялася. Командування обіцяло їй повноцінну відпустку, і вона жила її передчуттям.
«Дуже хотіла побачити чоловіка й доньку. Відчути дім. Про це казала мені в нашій останній розмові. Четвертого лютого мала піти у відпустку, а другого її не стало», – каже Ганна.
Найбільше Наталія жадала миру після перемоги, й тоді планувала повернутися на колишню роботу в лікарні. Мріяла, щоби її донька Оксана вивчилася, одружилася.
«Наташа уявляла, як одна з нас повідомить іншій: «Щойно передали: війна закінчилась». Як ми сідатимемо в потяг, прощатимемося, а згодом листуватимемось», – згадує Оксана.
На фронті Наталія мала з собою іграшкового ведмедика – з ним почувалася спокійніше.
«Вона жила на КСП роти. Усюди сіро, аж раптом сонячний куточок затишку – Наталчине ліжко, столик і рудий ведмедик завбільшки з пів руки. Вона ще мала різнокольоровий рюкзачок, де вміщалися помада, фен і той ведмедик. Казала про іграшку: «Це мій оберіг». У день загибелі Наташі ми відправили ведмедика разом із нею», – каже Оксана Якубова.
«Перша жінка, яка загинула в нашій бригаді на бойовому завданні»
2 лютого 2017-го Сергій зранку телефонував Наталі. «Ми називали одне одного «Жучечок». О 8.00 Наташа сказала мені: «Привіт, Жучечок. У мене все 4.5.0. Хлопці нагріли води, перу». Донька зателефонувала їй близько десятої. Обіцяла надіслати поштою документи про лікування солдата з підрозділу», – каже пан Хоружий.
Та згодом був сильний мінометний обстріл позицій, на яких перебувала Наталія. Тоді на російські позиції приїхав підрозділ терориста «Ґіві» – Михайла Толстих. Намагався відбити відвойовану українцями позицію. Було пряме влучання в український бліндаж.
«Ранок був спокійний, тож командир поїхав оглянути інші позиції. Я лишилася на КСП сама й почула по рації: у першій роті пряме попадання, троє поранених: важкий, середній і легкий. Наташа виїхала на стабілізацію», – згадує Оксана Якубова.
«Ми саме приміряли нову військову форму, й нас знімало телебачення, коли подзвонила Наташа й сказала: «У нас три трьохсоті». Виїжджайте на евакуацію», – згадує Ганна Діденко. – Ми виїхали. Пораненого в ногу Наташа стабілізувала. Вона сказала нам: його, як важкого, забирайте, ми з хлопцями підемо потихеньку пішки, а потім приїдете по нас. Важкого ми з начальницею медпункту Лесею Дрозд забрали тягачем МТЛБ і передали далі на евак.
Лишилися чекати Наташу з двома бійцями. Обстріл закінчився, і я бічним зором побачила, що «Швидка допомога» поїхала по Наташу й трьохсотих. Вони були вище, на пагорбі, а ми трохи нижче. «Швидка» мала забрати їх і спустити до нас. За секунду ми почули вибух і крики. Леся побігла з аптечками під гору, а я пішла в машину по системи для крапельниць».
Було пряме влучання протитанкової керованої ракети в авто «Швидкої».
Оксана Якубова згадує: «Наташа сіла в МТЛБ і виїхала на поле бою. Спокійно завантажила з колегами трьох трьохсотих, але обстріл не припинявся. Екіпаж почав евакуацію. Вогонь був щільний. Легкопоранений 19-річний боєць вискочив із «мотолиги» й побіг у лісосмугу. Наталія з водієм довезли інших двох. Під’їхав комбат. Наташа йому доповіла. Командир дав їй свою машину, бо санітарка поїхала з двома пораненими. Треба було піднятися на узгір’я. Машина завезла Наташу нагору і вона вискочила шукати хлопчину. Щойно знайшла й вони сіли в салон, ПТКР влучила в автівку. Це сталося близько 13:25. Хлопчина обійшовся легким пораненням. Водієві Сергію Прядці відірвало частину ноги, а другу – поранило. Розірвалася протитанкова ракета під Наташкою. Снаряд розтрощив їй живіт, нижню частину спини, таз і ноги... Обстріл не вщухав».
Наталія Хоружа. Фото для посвідчення учасника бойових дій. Жовтень 2016 рік. Фото: Архів Сергія Хоружого
Водія стабілізували і вивезли. Леся сказала Ганні: «Наташа ще жива, поспішаймо».
«Ми завантажили її та двох контужених хлопців у салон УАЗа. Наташа ще дихала. Її серце добре працювало, але від таза до колін не було живого місця. Ми розуміли: це кінець. Та я відмовлялася вірити. Розрізала ножем Наталчину куртку, знайшла вену і підключила її до крапельниці. Наташа стисла мою руку, хапала повітря і напівпритомно повторювала: «Ксюша, дочка». Коли ми приїхали до пункту евакуації, щоб передати Наташу далі, пам’ятаю, як колеги вже діставали чорний мішок. Вона померла в мене на руках», – каже Ганна Діденко.
«Це була перша жінка, яка загинула в нашій бригаді на бойовому завданні», – додає Оксана Якубова.
Сергій Хоружий біля стели загиблим у російсько-українській війні на Алеї пам’яті Дніпро. 2018 рік. Фото: Архів Сергія Хоружого
Коли тіло Наталії забирали в Дніпро у лікарню імені Мечникова на розтин, побратими наголосили: це була медикиня родом із Дніпропетровщини. Проводжаючи її додому в Просяну, співробітники лікарні створили коридор пошани колезі.
Пам’ятний фотостенд Наталії Хоружій у вестибюлі Просянської амбулаторії загальної практики – сімейної медицини
На фронті побратими мстилися за Наталію два місяці. «Це неможливо було зупинити. Вони наривалися на бій. Підписували міни «За Наталію». Мстилися як за сестру чи дружину. А коли ми збирали Наталчині помади і ведмедика, я вперше бачила, як мої хлопці плакали», – каже Оксана Якубова.
Могила Наталії Хоружої на Алеї героїв селищного цвинтаря Просяної, Дніпропетровщина. Вересень 2020 року. Фото: Архів Сергія Хоружого
Поховали Наталю Хоружу 5 лютого 2017-го на Алеї героїв селищного цвинтаря Просяної на Дніпропетровщині. У березні 2017-го на могилу Наталії приїхала й Ганна Діденко з чоловіком Денисом Зацарним, – на сам похорон командування не відпустило через постійні обстріли й потребу бути в зоні бойових дій.
Сергій Хоружий, Ганна Діденко та Денис Зацарний на могилі Наталії Хоружої. Селище Просяна, Дніпропетровщина. 20 квітня 2017 року.Фото: Архів Ганни Діденко
«Селищна рада Просяної збиралася перейменувати вулицю Гоголя на честь Наташі, але це вже, мабуть, після війни. Ми – в зоні бойових дій. Моє помешкання розбите росіянами: вікон і дверей немає. Я вже пів року як евакуювався у Кривий Ріг. На жаль, громаді поки що не до цього. Перше завдання вижити й відбити ворога, а тоді, сподіваюсь, вшанують», – зауважує Сергій Хоружий.
У грудні 2016-го командування батальйону подавало кандидатуру Наталії Хоружої на нагородження нагрудним знаком «За службу», та отримати його медикині не судилося.
Орденом «За мужність» ІІІ ступеня їй нагородили вже посмертно.
У Наталі залишилися мати, чоловік і донька.