18-річний студент Денис Кривошеєнко 25 лютого 2022 року дивом вижив, коли їхав по Тростянцю в автомобілі, який обстріляли російські військові. На його очах загинув місцевий житель Сергій, який був за кермом тієї машини.
Я кульгав, відчував, що втрачаю свідомість. Увесь цей час окупанти продовжували стріляти
25 лютого 2022 року, це була п’ятниця, ми з друзями вийшли в місто. Побачили колону танків, яка курсувала вулицею Луніна в сторону Сум. Колона була великою. Ми стояли і рахували кількість техніки, потім вирішили купити цигарок, консервів та інших харчів, які не зіпсуються швидко. Підійшли до одного із супермаркетів, він був зачинений. До нас під’їхав мій знайомий Сергій, який підпрацьовував таксистом. Запропонував підвезти до іншого магазину.
У машині, разом із водієм, нас було четверо. Цивільних авто у місті курсувало дуже мало. Дорогою хтось із друзів зауважив, що на вокзалі вже стоїть ворожа техніка. Ми розвернулися і поїхали в іншому напрямку, та потім водій щось сказав і раптово повернув у сторону залізниці. Чому він так зробив? На жаль, можливості у нього дізнатися, уже немає.
Денис Кривошеєнко
Там, неподалік одного з магазинів, стояли російські військові. Ми під’їхали до них. Добре пам’ятаю, як вони автоматами вказали рухатися далі. Ми під’їхали до перону, де стояла група десь із 5-ти окупантів, неподалік був танк. Водій опустив дзеркало, крикнув: «Ми – цивільні», підняв руки. Далі – момент тиші. Друг на задньому сидінні сказав, що це дуже поганий знак.
А далі – все, як у тумані…
Водій затискає зчеплення та тисне на газ. По нас посипалися автоматні черги. Водія одразу вбили, куля потрапила в голову. Друг, який сидів на передньому сидінні, почав вивертати кермо, ми поїхали…
Весь цей час нас обстрілювали з трьох позицій: звідти, де ми вперше зустріли військових, залізничної станції і зі сторони самого перону.
Було дуже багато автоматних черг. Ми врізалися у стовп, хлопці вистрибнули з машини, перед цим привівши мене до тями, адже я відключався. Відчував кулю в нозі, відчував, як зі спини вилетіла куля з уламками. Хлопці побігли, я також почав бігти. Десь на пів шляху мені допомогли чоловіки, які стояли неподалік магазину. Я кульгав, відчував, що втрачаю свідомість.
Увесь цей час окупанти продовжували стріляти.
Шість вогнепальних поранень
Небайдужі люди надали мені першу допомогу в магазині – залили все спиртом, намагалися перев’язати рани. Я вже потім зрозумів, наскільки мені пощастило.
Карета «швидкої» їхала по когось із п’ятиповерхівки, яка була поблизу залізничного вокзалу. В останній момент вони відмовилися близько під’їжджати через російських окупантів там та обстріли. Дорогою назад вони мене і підхопили. Це мене врятувало.
У лікарні я пролежав два тижні. Там було вкрай небезпечно, але лікарі віртуозно оперували під обстрілами.
У мене було шість вогнепальних поранень: у ногу, черевну порожнину. У ребрі залишилася частина кулі. Також в тілі залишились уламки.
П’ять днів я не міг встати. Плюс до всього – постійні повітряні тривоги, обстріли. Танк курсував часто повз лікарню. Ми, пацієнти, просто лежали.
Хірург якось зайшов в палату і сказав: «Накрийте подушками голови. Усе інше ми зможемо зшити, а от голову слід берегти».
Тіло Сергія, який нас підвозив, кілька днів залишалося на залізниці. До нього нікого не підпускали. Мені здається, що солдати не віддавали тіло, бо були дуже злі, адже нам вдалося від них втекти і ми вижили.
Із авто було видно тіло чоловіка
Перший зелений коридор я пропустив, адже рани потрібно було ретельно обробляти, і я не міг кудись їхати. Евакуюватися мені з дівчиною вдалося з другої спроби.
Пам’ятаю одну неприємну ситуацію, яка сталася тоді на блокпосту. Кожен на той час хотів допомогти, тому ми зв’язувалися із ЗСУ, повідомляли їм про пересування техніки містом. Нас підвозив знайомий моєї дівчини. Я йому сказав, аби він видалив все з телефону. Але у нього таки залишилася одна переписка. І, коли нас перевіряли російські військові, знайомому прийшло сповіщення про бронежилети, які він допомагав доставляти на Київ.
Водія почали допитувати, але він якось викрутився. Потім підійшов якийсь командир, почав допитувати знову. Я почув таку фразу: «Я дарю вам жизнь, но забираю средства связи».
Ми побачили машину, яка стояла неподалік. Із авто було видно тіло чоловіка. Окупант, показуючи на неї, сказав щось типу: «От бачите, такий же. Допомагав вашим військовим».
Якимось дивом ми виїхали тоді з окупованого міста..
Через тиждень-два після того, як українські оборонці звільнили Тростянець, ми повернулися додому.
Жити з цими спогадами важко. Мабуть, я ще довго відчуватиму на собі ті автоматні черги.
Однак ділитися цими спогадами варто, аби люди знали, що пережило наше місто під час російської окупації.
Це свідчення платформа Меморіал записала у 2023 році.