Євген Водоп’ян близько 10 років працював оператором виробничих ліній на Тростянецькій шоколадній фабриці, також очолював профспілку підприємства. Коли почалася повномасштабна війна, разом із небайдужими колегами вирішив охороняти фабрику.
Три доби провели за броньованими дверима, окупанти не змогли їх відчинити
Коли Тростянцем почала рухатися ворожа техніка, охорона відмовилася стояти на варті фабрики. Ми з кількома небайдужими працівниками вирішили самостійно її охороняти.
26 або 28 лютого (точно не пам’ятаю) на територію фабрики зайшли окупанти. Зламали двері складу, почали витягувати продукти, вантажили в машину, вивозили. Розмістилися поряд з фабрикою, взяли навантажувач кару і почали будувати блокпост. Потім зайшли до адмінбудівлі, розбивали двері в кабінетах, мародерили.
Ми крадькома піднялися на четвертий поверх, де розташована бухгалтерія з броньованими дверима. Там провели майже три доби. Окупанти проходилися всіма кабінетами, але двері до бухгалтерії не змогли відчинити – стукали, підбирали ключі, стріляли по дверях, однак нічого не вийшло. На третю ніч нам вдалося втекти.
Після ротації стало страшно ходити вулицями
Спочатку ситуація у місті була відносно спокійною. Солдати ходили по Тростянцю, говорили, що прийшли нас звільняти. Намагалися створити собі позитивний імідж. Пізніше, коли відбулася ротація, по місту було ходити страшно: на вулицях ловили, роздягали, обшукували, по квартирах ходили.
Після того, як були спустошені крамниці Тростянця, ми з хлопцями ходили на фабрику до бункерів із борошном. Брали звідти мішки, черпали борошно черпаком. Віддавали його у міськраду, де організували випікання хліба в школах, дитсадках. Також один із наших підприємців випікав хліб. Ми забезпечували борошном усіх, хто потребував.
Відвантаження борошноФото: з архіву героїв
Окупанти, які бачили нас, підходили, запитували, що тут робимо. Відповідали, що працюємо. Були такі, які проганяли. Та ми все одно приходили щодня. Колись нас пускали, колись ні.
Сусіда з кумом забрали до катівні. Дев’ять днів тримали в полоні
Один із найстрашніших моментів для мене був, коли окупанти розстріляли на вокзалі автомобіль таксиста, він загинув одразу. Я бачив здалеку, як машина стояла, як там тіло лежало…
Моїх знайомих тримали у катівні. Один із підприємців, який виготовляє ковбаси, роздавав м'ясо. Його підприємство якраз – біля залізниці, де розміщувалися російські блокпости. Сусід із кумом пішли по м'ясо. Дорогою їх забрали до катівні, яка була в підвалі на вокзалі. У полоні вони провели 9 днів.
25 березня, коли росіяни залишали Тростянець, їх там у підвалі покинули. Хлопці самостійно звільнилися.
Я виходжу і бачу мого сусіда – всього брудного, зі шрамами на руках. Їх стяжками зв’язували – тими, які використовують на залізниці… У сусіда до кісток вп’ялися ці стяжки. Ми йому надавали медичну допомогу, при свічках змащував йому руки зеленкою. Сусід не міг одразу потрапити додому, адже окупанти відібрали в нього ключі. Забрали також телефон. Я дав йому чистий одяг і залишив ночувати у себе.
Я йшов з квітами до дружини і потрапив під мінометний обстріл
Було дуже складно все це переживати. На фабриці сидів снайпер. Ідеш за водою до колодязя – і не знаєш: вистрілить чи ні. У нас поряд із будинком був столик. Вийшли туди вдень хлопці (обстрілів якраз не було) – над ними снайпер здійснив попереджувальний постріл, мовляв, не треба збиратися тут. Це був стан постійної напруги. Смерть завжди ходила десь поруч. Плюс до всього – зв’язку немає, зателефонувати дружині, яка була в батьків, і сказати, що зі мною все добре, можливості не було.
Євген Водоп'янФото: з архіву героя
9 березня у моєї дружини Людмили був день народження. Я йшов її вітати. Квіти знайшов у знайомого в теплиці. Дорогою я потрапив під мінометний обстріл, ховався, але зміг дійти. Підходжу до будинку її батьків, заходжу до літньої кухні, привітався з Людиним татом і тільки ми починаємо говорити – поруч прилітає… Це стало останньою краплею, після якої я наполіг, аби моя дружина зі сином виїхали.
Вони евакуювалися першим зеленим коридором. Ми довго не мали можливості зв’язатися. Коли мені вдалося зателефонувати Людмилі, вона зі сльозами казала, що вже шукала мене повсюди, телефонувала, писала, чи бачив мене хтось взагалі…
Бісквітну секцію, де я працював, зруйнували
Після звільнення Тростянця я пішов до нашого ДФТГ. Ми з хлопцями отримали зброю, патрулювали місто, облаштовували блокпости, взяли об’єкти під охорону: ту ж шоколадну фабрику, лікарню.
Потім я приєднався до лав ЗСУ, де прослужив 10 місяців у 58-ій бригаді, що дислокувалася у Конотопі. Під час служби ми з дружиною узаконили наші стосунки. Я приїхав у відпустку додому, подали заяву на шлюб за добу і наступного дня розписалися.
Зараз я звільнився із ЗСУ за сімейними обставинами. На свою попередню роботу повернутися не можу – я працював на бісквітній секції, яку ще відбудовують після руйнувань. Тож я знову пішов у ДФТГ. Хочу бути корисним громаді.
Це свідчення платформа Меморіал записала у 2023 році.