«З 24 лютого 2022 року понад рік жодної ночі я не спав спокійно»

55-річний Михайло Русанюк – головний лікар Боромлянської лікарні. Тут працює більше 30 років. Під час повномасштабної війни продовжував ходити на роботу, допомагав пораненим та приймав тіла загиблих.

Ми одягали білі пов’язки на руки і так їздили на виклики

24 лютого близько 5.00 я почув перші вибухи. Зателефонувала донька з Харкова і сказала, що у них вже також гучно. Мені важко було в це все повірити. 

Того дня ми всі в лікарні вийшли на роботу. Приймали пацієнтів приблизно до обіду. Ніхто не знав, як себе поводити, адже не було вказівок і чітких інструкцій. Я розпорядився, аби ми в Тростянець з’їздили та заправили автівки. Десь пообідді ми всі розійшлися.

Лікар-стоматолог і наш бухгалтер приїздили до нас із Тростянця. Наступного дня я їм сказав, аби не приїжджали на роботу.

Ми ж, місцеві, продовжували працювати. Одягали білі пов’язки на руки і так їздили на виклики. 

Михайло РусанюкАвтор: Христина Довбня

3 та 5 березня по нашому селу вдарили авіацією. Стало моторошно. Та ми не припиняли медичну практику. Розписали графік. Один день виходив один лікар із медсестрою, потім – другий і так далі. Я ж ходив щодня, живу недалеко від лікарні. Також ми обслуговували виклики вдома. У самій лікарні проводили 2, 3, 4 години – як коли. Якщо було зачинено, пацієнти йшли до мене додому.

Машину волонтера розстріляли впритул

Коли я прийшов, хлопець був напівпритомним. Куля залишилася в його тілі. Я зупинив кровотечу, перев'язав, знеболив. Як стемніло, друзі на ношах перенесли його додому. Наступного ранку вже там я продовжив надавати волонтеру допомогу. А 10 березня був перший коридор, ми сконтактувались із працівниками екстреної медичної допомоги і нам вдалося викликати швидку з Тростянця. Так цьому хлопцеві пощастило вижити.

Почав їм пояснювати, що я лікар. Вони мовчали. А потім, як вистрелять

Тоді ж, коли ми евакуювали пораненого, мені повідомили, що російські солдати шукають головного лікаря у Боромлі. Що я маю до них з’явитися на зустріч. Біля місцевого клубу, де вони жили, під’їхав вантажний автомобіль, з якого виліз такий міцний чоловік у військовій формі. Представився «Медведь». Разом ми поїхали до лікарні. 

Окупанти заглядали у всі кабінети. У 2021 році ми реєстратуру відремонтували і два кабінети денного стаціонару. Вони сказали, що тут тепер буде їхня медична служба, а я маю щодня зустрічатися з їхнім лікарем і в разі чого – надавати медичну допомогу всім військовим і цивільним, які будуть звертатися. У них була вимога – кожного дня о 10.00 я маю з ними зустрічатися. Але потім вони чомусь змінили рішення і до цього не дійшло. Може, нам на руку зіграло, що в лікарні не було ні світла, ні газу.

Амбулаторія у БоромліАвтор: Христина Довбня

Якось я їхав з виклику і побачив біля лікарні білу газельку з буквою Z. Піднявся до себе, замок з дверей кабінету –  зірваний, там уже були окупанти. Почав їм пояснювати, що я лікар. Вони мовчали. А потім, як вистрелять. Господи, що це було – не передати словами.

Мене оточили. Почали обшук. Знайшли в кишені печатку лікаря, відпустили і сказали: «Вы так не делайте, мы могли вас расстрелять».

Тоді мені наказали не закривати приміщення лікарні. Російські лікарі дозволили дороговартісне обладнання перенести у підвал. Лабораторні приладдя і те, що вдалося винести до сховища, вціліло. Все інше вони забрали, розбили. 

Попри все, я продовжував приймати пацієнтів: приходив до них додому, вони йшли до мене.

Завалилися на подвір’я і кажуть: «Забирай! Тут раненый и двухсотый»

15 березня за селом розстріляли машину волонтерів із Гребениківки. Окупанти привезли чоловіка і жінку до мене додому. Приїхали під двір. І ці ж автоматники завалюються до мене на подвір’я. Я вискочив із хати. Вони кажуть: «Забирай. Тут раненый и двухсотый. Забирай быстро, потому что мы поехали». Куди забирати? Як забирати? Вмовив їх їхати до лікарні, куди ми і привезли поранену Олену Верещагу та її вбитого чоловіка Анатолія. У нього була пробита голова. 

Рятуючи її, до речі, я виявив, що росіяни вкрали у нас перев’язувальні матеріали, шприци, бинти, вату. Запасів ми мали на пів року… 

Анатолія приїхали забирати син зі знайомим на четвертий день. Нас тоді зустрів на вході до лікарні солдат РФ. Ми пояснили, що прийшли за загиблим. До того часу тіло Анатолія лежало в господарчому приміщенні лікарні. Ми почали його тягнути, а там кілограмів 130… І тут автоматники нас обступили… Побачили, що син у берцах і без документів, не хотіли нас пускати. Але обійшлося.

26 березня, коли окупанти вже втікали звідси, поцупили в нас одну машину. Решту ще раніше я розпорядився, аби розібрали по хатах. Це і врятувало медичні автівки.

У понеділок, 28 березня, ми вже всі вийшли на роботу, Боромля була звільнена.

За час окупації Боромлі загинуло четверо жителів села. Зокрема, Дмитро Вишньов, який загинув у Тростянці, партизан Сергій Проневич – я бачив його уже вбитим, відправляв тіло на судмедекспертизу.

А в перші дні ще місцеві тероборонівці привозили до мене вбитого захисника. Вивантажили його в господарче приміщення і днів 2 чи 3 ніхто не приходив за ним. Потім приїхав цивільний, його друг, напевно. Ми повантажили вбитого хлопчину в «Жигулі», на заднє сидіння. Я навіть не знаю ні його імені, ні прізвища, нічого.

Постійно здається, що вони знову десь недалеко

Увесь період російської окупації мене дуже підтримувала дружина, теж лікарка. Вона була моєю опорою. 

Жити в окупації – це страх.

Страх і зараз залишився, а ще – безсонні ночі. З 24 лютого 2022 року жодної ночі я не спав спокійно. Отак, щоби просто поспати вісім годин. На мене це дуже вплинуло. Дуже. Я всього почав сахатися. Постійно здається, що вони знову десь недалеко. Що прийдуть до мене на подвір’я з автоматами. Як десь стукнуло чи грюкнуло, перша думка – щось на нас летить… 

Це свідчення платформа Меморіал записала у 2023 році.