Василь Романіка очолює Боромлянську сільраду 17 років. До децентралізації 2020 село належало до Тростянецького району. Після реформи стало центром окремої громади із 11 населеними пунктами. Перші ворожі танки у Боромлі Василь Романіка побачив з вікна власного кабінету в перший день повномасштабної війни. Весна 2022 для нього розпочалася з авіаударів по селу та приходу окупантів, які оселилися у будинку культури, школі та інших будівлях Боромлі.
Далі – монолог очільника громади.
Було страшно, коли кілька танків зупинилися біля сільради, а в одному із них закипів мотор
У початок повномасштабної війни я до останнього не вірив. Хоч і готуватися до можливого наступу ми почали ще у 2015 році. Зробили з комунальниками блокпост на в’їзді в Боромлю – 6х6 метрів і почали формувати команду самооборони. Поділивши село на 11 секторів, (тоді Боромля ще не була центром громади), ми склали списки з потенційними добровольцями у папку. І на цьому все.
24 лютого о 5.00 мені зателефонував колега та повідомив про вибухи в Сумській області. Так я дізнався, що вторгнення почалося.
Колективу я сказав, аби на роботу ніхто не йшов, допоки ситуація не стане зрозумілішою, а сам попрямував до сільської ради. Приблизно о 10:30 я вже рахував перші ворожі танки із вікна власного кабінету.
Чесно? Було страшно, коли кілька танків зупинилися біля сільради, бо в одному із них закипів мотор. Ці танки прямували на Суми.
Я весь час залишався у Боромлі. Можна сказати, що ми були місяць в окупації, як в Антарктиді, без нормального зв’язку з кимось. Відсутність координації дій та конкретного плану від вищих владних структур спочатку було найстрашнішим для мене. Ми залишилися самі і мали діяти на свій розсуд. Але потім я дізнався, скільки після 24 лютого у нас з’явилося переселенців і злякався по-справжньому. Чимало молоді перебралося до нашого села зі Сум, адже думали, що тут безпечніше. Але не так сталося, як то кажуть.
Потрібно було думати, як захистити село. Десь на 3-й день повномасштабної війни, коли шок минув, ми почали створювати самооборону, аби вберегти село від мародерства і можливих диверсійних груп.
Ми поставилися до цього серйозно, організували командирів. Командири знали інших командирів. І так ми створили більш-менш свою оборонну структуру. Чоловік 80 було – у кожному селі, у старостинських округах. Я координував самооборону. Нам важливо було, аби всі залишилися живими. Це було основна задача. Ніхто нікого не здав, не підставив. Дисципліна тоді була нашою рушійною силою. Через Боромлю проходить багато шляхів і чи не щодня ними курсувала російська техніка. Багато людей передавало ЗСУ розвіддані з Боромлі.
Перші два дні ворожа техніка просто йшла транзитом через Боромлю, а вже 26 лютого, недалеко від місцевої телевежі, вони розгорнули свій табір. Приїздили і до мене до сільської ради, але нічого не чіпали. Спочатку серце стукотіло, а потім до всього звикаєш.
Третього та п’ятого березня російські війська з авіації знищили магазини в центрі села, зруйнували колишній дитячий садочок, понівечили будинок культуру і приміщення сільської ради та вибуховою хвилею пошкодили місцевий ліцей. Магазини були хоч і старими, але це ж робочі місця – основне для села.
Після цих авіаударів ми лишилися без хліба, світла і тепла, також уже починав зникати зв'язок. Нас врятувало, що під час окупації був газ. Вони розбили газову ділянку, але не знали, що то не ГРП, а просто адміністративне приміщення.
До 8 березня самооборонці чергували щодня з 17.00 до 23.00. Через сильні морози це було непросто. Але люди у нас – вольові і цілеспрямовані. 8 березня у Боромлю остаточно зайшли росіяни.
У Боромлі були російські війська та бойовики з окупованих територій Луганщини та Донеччини. Вони носили однакову форму, але між ними не було жодного контакту.
Багато хто вважає, що Боромлю зайняли першого дня, але справжня окупація почалася 9 березня, коли чоловік 200 зайшли та оселилися у будинку культури.
Після 12 березня до Боромлі перебазувався керівний склад окупантів із Тростянця, а за тиждень додалося близько 1000 солдатів.
Я до 8 березня ще був у сільраді, а коли вони вже осіли у Боромлі, залишатися там сенсу не бачив.
Ніколи не забуду, як росіяни мені говорили: «Какой красивый у вас был городишко». І що вони зробили з ним? По-дорослому все було. Хочеться забути усе це.
Під час окупації чимало боромлян залишилися без запасів їжі. Усі думають, що село – це завжди повні сховища. Але це не так. Тоді я часто згадував, як колись на старій хаті знайшов два ящики сірників, три ящики мила та ящик солі. Я завжди думав, що бабусі, які роблять такі запаси – чудні, але тепер я їх розумію. Життя завжди ставить свої крапки над «і».
Загальна біда об’єднала людей в Боромлі. Усі почали одне одному допомагати: сусіди – продуктами, наше місцеве товариство «Маяк» роздавало молоко, хоч господарству було і важко було, адже місяць не було світла, а корів потрібно було доїти.
«Кожну історію загибелі я знаю напам’ять»
За час окупації Боромлянської громади росіяни вбили чотирьох місцевих жителів та сімох людей поранили. Важко все це… кожну історію я знаю напам’ять. Наприклад, Анатолія Верещагу із Гребениківки разом із дружиною російські військові розстріляли, коли ті везли людям хліб. Ми майже місяць без хліба жили, могли обходитися, але знайшлися люди, які були готові допомагали.
Також до смерті закатували нашого боромлянина Дмитра Вишньова, його схопили на одному із блокпостів, він молоко возив та інші необхідні продукти. Після звільнення з окупації його закатованого знайшли у Тростянці. І напевно одна із тих історій, яка чи не найбільш відома, – це вбивство нашого місцевого спортсмена, рекордсмена Сергія Проневича. Він збирав дані про російську техніку, знищував її. ..
Найважче було те, що я власним авто відвозив тіло Сергія його матері. Це дуже важко. Адже надія завжди живе у серці. А я її, виходить, розбив…
Біля Боромлянського авторпарку комунальної техніки, де стояли російські війська, була катівня. Здебільшого, люди потрапляли туди через зйомки переміщення російської техніки на телефон. Ну а що там відбувалося – це жах… Ламали пальці, різали руки, ноги, били.
Нам досі невідомо про долю трьох боромлян, яких росіяни взяли у полон – один у теробороні був, інший щось на телефон зняв. Старосту із села Гребениківка Олексія Винниченка також взяли у полон. Де вони – невідомо.
Проти нас – у росіян немає нічого святого.
Василь Романіка під час інтерв'ю
У нас щодня у «Маяку» була нарада із самооборонцями. Я туди їздив, ситуацію розписував та разом із місцевими ми планували, як діяти у тій чи іншій ситуації. 26 березня я традиційно туди поїхав. Але вже з ночі відбувалося щось незрозуміле, наче цілу ніч виходила техніка і 408 одиниць вийшли в сторону Мезенівки. Я вирішив поїхати в розвідку. Географію я не називаю із зрозумілих причин. Але я на власні очі побачив, як вантажиться КАМАЗ. А вже о 10.00 вони повністю виїхали з Боромлі.
Ми і напередодні помічали, що їх неначе меншає. Думаю, тікати стали ще тоді, коли розпочалися бої за звільнення Тростянця. Коли росіяни починали потихеньку залишати село, я просив усіх, аби не чіпали ворожу техніку, бо це вже техніка – наша. Ми таким чином віддали у ЗСУ два САО, своїм ходом відігнали, установку «Ураган», машину для підвозки води і танк. І це тільки завдяки тому, що в останній момент їх не спалили.
«Після окупації ми подивилися навкруги і почали цінувати те, що в нас було»
Те, що вони залишили у Боромлі, не передати словами. Чотири дні ми прибирали. Адже вони, де спали, там і їли і справляли свої фізіологічні потреби. Коли тікали – брали, що могли, аби вивезти. Збирали мішками електроприлади, розграбували повністю школу нашу, лазили по порожнім хатах...
Від окупації в громаді найбільше постраждали Боромля, Гребениківка, Жигалівка і Новгородське. Наприклад, у Гребениківці вони побули десять днів максимум, але згадок на все життя. Скільки розбили, скільки поруйнували.
Окупація Боромлі завдала збитків на понад 9 мільйонів доларів. Впродовж лютого і березня у селі було пошкоджено 99 будівель. Із них – 10 повністю зруйновані та 19 – сильно постраждали. 68 із цих об’єктів – житлові та присадибні будівлі.
У селі пошкоджено 2 освітні будівлі, 15 комерційних, 2 промислові, 2 заклади культури та релігії, 3 будівлі комунального господарства, поштове відділення та сільрада. Загальна площа пошкодженого житлового фонду складає близько 6 тисяч квадратних кілометрів.
Частину зруйнованого силами благодійних фондів та громадських організацій уже відновлено, але роботи попереду – ще багато.
Тільки після окупації ми подивилися навкруги і почали цінувати те, що в нас було: яка краса, яка школа, яка природа. Я думаю, що село відновиться, як Фенікс з попелу. Іншого виходу в нас немає!
Це свідчення платформа Меморіал записала у 2023 році.