Миколі Олійнику на момент окупації Тростянця був 21 рік. До повномасштабної війни він відкрив у рідному місті кав’ярню та заклад швидкого харчування. У кав’ярні солдати РФ облаштували собі тимчасове помешкання, в іншому закладі – повибивали війна, вкрали кухонне обладнання.
«Прокидайся, почалася війна»
24 лютого близько 6.00 зателефонував товариш: «Прокидайся, почалася війна». Я в це не повірив, поки не почув перші вибухи і виття сирени.
Почав гортати стрічку новин і дізнався про вибухи по всій Україні. Далі я розумів, що маю якось діяти. У мене – кав’ярня у самому центрі. Поїхав перевірити, що там. Забрав якісь залишки десертів, чаю та інших харчів додому.
Під час окупації ми з мамою та сестрами залишалися в будинку на окраїні міста, а тато, священик, разом із прихожанами деякий жили у підвалі храму.
Містом ширилися історії про вбивства цивільних. Перші кілька тижнів тягнулися, як один довгий день.
Микола Олійник
Від обстрілів у нашій хаті постійно тремтіли вікна. Та найстрашніше, коли вони почали ходити по нашій вулиці, шукали чоловіків. Ми сиділи у підвалі. З нами був наш песик Річард, шарпей. Невеличкий такий. Сидимо, страшно навіть дихати, а він починає ричати, гавкати. Ми боялися, що вони почують і прийдуть до нас. Але, слава Богу, оминуло.
Попри страх, ми з друзями весь час дистанційно вели свою «диванну війну»: рахували танки, скидали інформацію в різні чати.
За 100-200 метрів від мого будинку є магазинчик – біля заправки на виїзді з міста. Біля нього у перші тижні окупанти розстріляли цивільну машину. Чоловік загинув на водійському сидінні. В автомобілі пролежав цілий день. Я його бачив, але підходити боявся. Тоді я вперше побачив смерть на власні очі.
А моїх двох друзів зі сторони Сум підібрав чоловік, щоби підкинути до Тростянця. Коли їхали через залізничний вокзал, російський снайпер його застрелив…
Друзі дивом вижили.
Поки ми стояли в евакуаційній колоні, окупанти били артилерією по позиціях ЗСУ
Ми довго вагалися, чи виїжджати з міста. Там почувши про третій «зелений коридор», таки вирішили евакуюватися.
Близько восьми годин ми стояли в колоні – це було за вокзалом, на паралельній вулиці. Потім зрозуміли, що стали живим щитом. Адже, поки ми стояли, окупанти били артилерією по позиціях ЗСУ в Охтирці та Лебедині.
Усі були дуже налякані. Дітям не дозволяли навіть до туалету сходити. У людей забирали цінні речі, телефони.
Третім коридором нам так і не вдалося виїхати. Виїхали четвертим – на Тернопільщину. Вивозили на власному авто і знайомих, і деяких прихожан із батькової церкви.
Перший та останній діалог з їхнім солдатом у мене відбувся якраз під час «зеленого коридору». Окупант побачив, що в мене айфон, наказав зняти з нього пароль, але той ніяк не знімався. В мене руки вже почали тремтіти. Окупант погрожував забрати мене на вокзал, звідки «еще никто живым не возвращался». Та врешті він просто забрав у мене телефон. Пароль я так і не зняв.
Коли ми виїхали з окупованих територій, батькові зателефонував з номера прихожанки чоловік. Повідомив, що бабуся, яка ховалася в підвалі церкви від обстрілів, замерзла там насмерть. Він розповів, що поклав тіло у пакет і поніс на кладовище, але росіяни, погрожуючи автоматом, розвернули назад. Батько порадив поховати у дворі. Той чоловік знайшов дерев’яні дошки, зробив труну і похоронив бабусю.
Ми повернулися до Тростянця через два місяці після його звільнення. Усі мої заклади відновили свою роботу. Спогади про дні окупації – зі мною назавжди.
Та хай там як, але це добре, що майже весь період окупації я був у Тростянці. Це досвід. Я подорослішав.
Це свідчення платформа Меморіал записала у 2023 році.