Вони доставляли безплатно хліб для малозабезпечених, допомагали з евакуацією, заправляли людям газові балони. У Бериславі родину добре знали і цінували їхню допомогу. 2 березня 2025 року подружжя знову вирушило в дорогу. Тоді російський дрон цілеспрямовано скинув на авто, в якому вони їхали, вибухівку. 48-річна Мар’яна загинула на місці, 53-річний Олександр – через 15 днів.
У пари залишилося четверо дітей. Вони вчаться жити з втратою. Молодших – які ще неповнолітні, взяла під опіку старша сестра Вікторія.
Історію родини Бєлоконь – читайте у матеріалі.
Сімейне щастя – бути разом
Подружжя Бєлоконь.Фото: Фото з архіву родини
Мар’яна – із Тернопільщини, а на Херсонщину приїхала навчатися в педагогічному коледжі. Тут познайомилася з Олександром. Пара одружилася. Разом започаткували фермерське господарство. Обробляли землю, на ринку продавали продукти.
Народили і виховали чотирьох дітей: Олену, Вікторію, Олександру і Данила. У родині було золоте правило – якщо працювати, то спільно, якщо відпочивати – також гуртом.
Мар’яна Бєлоконь із сином Данилом. Фото: Архів родини Бєлоконь
Спільний відпочинок тут завжди цінували як час, коли могли перевести подих і насолодитися компанією одне одного. «Просто сідали, гомоніли, бачили щасливі очі батьків, які раділи, що всі поряд», – розповідає 30-річна донька Олена.
У новорічні свята батьки і діти разом розпаковували подарунки. «Сонні мама з татом нічого не хотіли приймати. Казали, краще ви б собі щось купили», – ділиться Олена. А одним із найтепліших для доньки став спогад про подарунок молодшому брату – не за роками дорослий конструктор. Його родина збирала разом кілька годин.
А ще дітям запали в серце традиції, які мама привезла з Тернопільщини: освячення кошика на Великдень, приготування куті на Святвечір за рецептом прабабусі. Ці та інші звичаї вони передаватимуть і своїм дітям.
Родина Бєлоконь у повному складі на відпочинку в Херсоні. Фото: Архів родини Бєлоконь
Повномасштабна війна
24 лютого 2022 року в Бериславі було чутно вибухи. 28-річна донька Вікторія Сухіна згадує – одразу зателефонувала батькам.
Батьки були впевнені, що все швидко закінчиться. Завдяки їхній впевненості і діти заспокоїлися, і я заспокоїлася.
Та обстріли не припинялися. За кілька кілометрів від міста, у районі села Шилова Балка, почалися бойові зіткнення. Російські військові окупували Берислав у перші дні. Полиці в крамницях спорожніли.
«Дійшло до того, що в місті не було навіть туалетного паперу, – каже Вікторія. – І от на початку березня тато першим почав їздити у Херсон по продукти».
Дорога була непростою. На блокпостах чоловіків роздягали, шукали поранення чи татуювання. Перевіряли документи, оглядали автомобілі.
У Херсоні доводилося ночувати, а потім повертатися додому. Певну частину продуктів на блокпостах окупанти забирали.
Згодом Олександр Бєлоконь їздив на лівобережжя через дамбу тоді ще цілої Каховської гідроелектростанції. У Великих Копанях на сільськогосподарському ринку купував овочі, об’їжджав села навколо Берислава.
Кілька разів було, що батько привозив продукти, а російські солдати вночі підганяли «Урал» і все вигрібали. Виламували замки, розбивали вікна і грабували магазин. Та він казав – ми ще привеземо.
Подружжя Бєлоконь також допомагало тим, хто вирішив виїжджати з окупації – годували, тимчасово розміщували у сусідів або в приміщенні школи.
Діти підприємців, окрім старшої доньки Олени, яка з 2020 року мешкає у Києві, теж залишалися у Бериславі протягом усього періоду окупації.
Після звільнення
Після звільнення Збройними Силами України Берислава у листопаді 2022-го ворожа армія перетворила життя тут на пекло. Російські військові обстрілюють місто з лівобережжя різними видами озброєння – від мінометів до ствольної артилерії; тероризують людей роями ударних дронів. У Бериславі майже не залишилося вцілілих будівель. Зруйновані мережі комунікацій: водопостачання, електрика й газова система.
Улітку 2023-го батьки вмовили Вікторію з чоловіком забрати молодших дітей та виїхати. Спочатку вони перебралися до Кривого Рогу, а згодом – до Одеси. Мар’яна й Олександр не виїхали – вирішили залишитися.
«Безліч разів ми просили їх. Відмовки щоразу були однакові. Мовляв, там на 5 поверсі старенькі люди самі без опалення, їм потрібно заправити газовий балон. А на ринку інші люди стоять під обстрілами і чекають, щоб привезли хліб і навпіл поділили. А ще треба воду доправити, а ще треба трубу лагодити… «На кого ми їх залишимо?», – переказує слова батьків Олена. – А місцеві казали: ви ж тільки нас не залишайте… Якщо поїдете, ми не виживемо. Коли батьки в якийсь день не з’являлися на ринку, люди дуже непокоїлися».
Остання поїздка подружжя
Один із обстрілів зруйнував будинок родини – вибило вікна й упала опорна стіна. Домівка стала непридатною для постійного проживання і Мар’яна з Олександром перебралися до сусіднього села Урожайного, продовжуючи возити харчі до Берислава.
Зруйнований російським обстрілом будинок сім’ї Бєлоконь у Бериславі. Фото: Архів родини Бєлоконь
«Ми торгували поруч на ринку, але розпродали товар у перші дні повномасштабної війни і виїхали, – згадує подруга сім’ї Лусіне Арамян. – А Бєлоконі – ні. Саша сказав – якщо я не буду годувати людей, то хто ж буде? Він ризикував життям, використовував усі можливості. Телефонував знайомим, дізнавався ситуацію з обстрілами і привозив продукти на ринок».
2 березня 2025 року подружжя знову вирушило у дорогу. Їм повідомили, що до сусіднього села мають завезти хліб. Також треба було заправити газові балони і за традицією передати гостинці дітям в Одесу.
«Напередодні в нас була довга розмова. Я вчергове просила маму про виїзд. І ще ми разом мріяли, що зробимо, коли повернемося додому. Планували поставити у дворі велику альтанку, щоб збиратися разом і їсти кавун ложкою зі скоринкою хліба».
На виїзді з Берислава, де під час окупації був російський блокпост, у повітря злетів ворожий дрон і зробив скид на автомобіль подружжя. Влучили у дах.
Отвір у даху автомобіля сім’ї Бєлоконь після дронової атаки. Фото: Архів родини Бєлоконь
Поранений Олександр відтягнув непритомну дружину, він знав: за першим скидом часто йдуть наступні.
Зв’язок був поганий, тому викликати ані «швидку», ані знайомих із села не вдавалося. Додзвонитися зміг тільки доньці Вікторії.
«Він намагався реанімувати маму хвилин 40. Казав, я, напевно, вже зламав їй ребра», – згадує донька.
Мар’яна Бєлоконь загинула на місці. Судмедекспертиза встановила, що уламок із бойового заряду потрапив їй у серце.
Пораненого Олександра українські військові відвезли спочатку в Урожайне, а потім – у лікарню до Нововоронцовки, що за 90 кілометрів від Берислава.
Мені подзвонив знайомий із села та повідомив, що мами не стало. Сприйняти це було важко, але ще складніше сказати це двом дітям, які поруч. Найдорожчої людини більше немає… І ти не можеш пояснити, чому і за що так стається. Ти така ж сама дитина, яка хоче мати батьків.
В Олександра діагностували множинні уламкові поранення й контузію. Він втратив багато крові, лікарям довелося ввести його у стан штучної коми.
Пізніше чоловіка перевели до реанімаційного відділення лікарні Кривого Рогу. Вікторія забрала тіло матері з моргу, щоб поховати в Одесі. А Олена вирушила в село, куди відтягнули понівечену машину, щоби забрати паспорти батьків.
«Ластівка», як ми її називали, була вся побита. Усередині – кров і залишки кави, яку батьки готувалися нам передати», – пригадує донька.
Після тижня реанімації Олександра перевели у відділення політравми і на наступний день виписали. Частину уламків з його тіла витягти так і не вдалося. Лікарі повідомили дітям, що перебувати пацієнту в лікарні більше немає підстав.
Уламок забрав і татове життя
«Татові було погано, він не міг спати, але це скидалося на побічний ефект складних медпрепаратів. Він кликав маму або говорив з нею. Переносився у день трагедії, кричав», – описує стан батька Вікторія.
У Кривому Розі сестри допомогли Олександру укласти договір з лікарнею і водили його на прийоми до спеціалістів. Родина продовжувала жити разом, допомагаючи один одному підтримувати психологічний стан.
17 березня 2025, під час одного з візитів до лікаря, Олександрові раптово стало дуже погано. Він упав набік і почав задихатися. Чоловіка транспортували в реанімацію, лікарі близько години боролися за його життя. Вікторія на колінах молилася, щоб у них залишився хоча б тато.
«Невдовзі мене покликали до кабінету і сказали, що батько помер. Таке нереально витримати ні морально, ні фізично. Це не тільки цілеспрямоване вбивство двох людей, але й душ їхніх дітей. Забрали найдорожче, ніби вбили разом з ними», – плаче Вікторія.
Олександр Бєлоконь улітку 2023 року. Фото: Радіо Свобода
Причиною смерті батька став уламок, який лікарям не вдалося витягти з його легень.
Тепер діти вчаться жити з порожнечею в душі.
Жити далі
Олександра теж поховали в Одесі. Вікторії довелося зібрати останні сили, щоб повідомити молодшим страшну звістку.
Я приїжджаю в орендовану квартиру і кажу дітям, що другої з найважливіших людей в їхньому житті також більше немає, – згадує вона. – У той період ми остерігалися всього: залишати дітей наодинці, везти їх в Одесу. Я боялася заснути, бо бачила одну й ту саму картину: тата у лікарні, чула його стогін.
Після похорону старші сестри зайнялися фінансовими та юридичними питаннями. Це трохи допомогло відкласти власні переживання «у шухляду». Молодші діти замкнулися й майже перестали спілкуватися.
«Вони, звичайно, цю історію не прожили. З’явилися проблеми зі здоров’ям. Коли я намагаюся обережно завести розмову, діти можуть просто усміхнутися або відповісти односкладно – «так» чи «ні». На цьому все», – каже Олена.
Молодші діти відвідували індивідуальні сесії з психологом – ці послуги родині безкоштовно надала громадська організація в Одесі.
Вікторія, яка поки не має власних дітей, оформила опікунство над 17-річною Олександрою і 12-річним Даніїлом. Через брак коштів їй довелося змінити роботу, покинувши улюблене вчителювання. Нині вона працює у медичному центрі, що поряд із орендованим житлом.
Багато часу в опікунки займають оформлення документів. «Важко постійно доводити, що я їхня сестра і також дитина своїх батьків. Щоб отримати один документ, потрібно подати шість. А ще ж треба морально триматися і зберігати спокій перед дітьми», – каже Вікторія.
Утім, завдяки зміні місця роботи сім’ї вдається проводити більше часу разом. Відтепер їхній типовий день такий: Вікторія прокидається близько п’ятої ранку і збирається на роботу. Діти встають о сьомій, снідають і готуються до уроків. Їхні заняття у навчальних закладах рідного Берислава проходять онлайн: Даніїл вчиться в школі, Олександра – у медичному коледжі.
Вікторія повертається додому по обіді. Усі разом їдять, пораються по дому, вчать уроки. Увечері йдуть вигулювати собаку, розмовляють про минулий день і будують плани на наступний.
Діти захопилися спортом. Олександра стала на ролики, а Даніїл освоїв самокат.
Час від часу родина збирається в Києві у найстаршої сестри Олени.
«Але навіть якщо ми не поруч фізично, – каже вона, – ми подумки тримаємо одне одного за руки і не відпускаємо».
Нещодавно молодші діти зненацька попросили сестер зберегти для них «ластівку», в якій усе сталося, а ще – трактор, що батько забрав у село.
«Брат якось сказав: ми будемо город обробляти ним, і поїдемо додому відбудовувати наш будинок», – дивується Олена.
Машина сім’ї Бєлоконь після евакуації з місця трагедії. Фото: Архів родини Бєлоконь
А ще Даніїл каже, що хоче завершити справу батька – організувати в Бериславі будівельний майданчик. Прагне відбудовувати місто, щоб воно не залишилося в руїнах.
Поки через небезпеку обстрілів діти не мають змоги дістатися ні своєї зруйнованої оселі, ні місця загибелі батьків. У пам’ять про маму і тата вони планують намалювати у Бериславі великий стінопис із зображенням двох янголів. Кажуть, що для них це уособлення батьків, які не шукали користі у своїй допомозі людям.
Діти завжди порівнювали тата й матір зі стовпами, що тримають небо над їхніми головами. «Коли небо впало на землю, тепер цими стовпами маємо стати ми четверо», – кажуть вони.