Дмитро народився і все життя прожив у Чернігові. Відвідував дитсадок при Чернігівському навчально-реабілітаційному центрі №2, потім навчався там у школі. Це були індивідуальні уроки в звичайному класі, які Дмитрик дуже любив.
Тато Дмитра, Максим, – бігун. Хлопчик із мамою Євгенією підтримували його під час змагань. Дмитрик також долав дистанції – кілометр біг разом із батьками.
Повномасштабна війна застала родину в рідному місті. Дмитрик мав розлади аутичного спектру і не міг перебувати в укритті довше двох годин. Родина вирішила, що під час обстрілів ховатиметься в коридорі своєї квартири на останньому поверсі будинку. Згодом над Черніговом почали літати російські літаки і перебувати там стало вкрай страшно страшно.
«Ми не розбиралися, з чого стріляють російські військові та як летять снаряди. Подумали, що в квартирі небезпечніше: ракета чи бомба може влучити у дах. Тож і вирішили перечекати обстріл у під’їзді. А снаряд упав за сім метрів від дому. Двері в під’їзд вибило. Всередину полетіли осколки. Я почув крик дружини. Підбіг до неї, підсвітив ліхтариком і побачив сина в калюжі крові. Євгенію поранило в ногу», – пригадав Максим.
Люди допомогли перенести Дмитрика та його маму в укриття. Звідти викликали «швидку», яка доставила їх до обласної лікарні. Євгенія лежала в палаті на першому поверсі, Дмитрик – на другому. Один із осколків потрапив хлопчику в голову, він перебував у комі. Максим щодня приїжджав навідати рідних. А вранці 24 березня йому повідомили, що серце сина не витримало. Мама через поранення так і не встигла побачити сина в лікарні живим.
Дмитрика поховали на кладовищі «Ялівщина» у квітні 2022 року.
У школі та реабілітаційному центрі пам’ятають Дмитрика Уса. Маму запрошують на заходи із вшанування загиблих дітей.
Я проводила з сином увесь час. Водила його на заняття в реабілітаційний центр «Відродження», в школу. Ми разом складали пазли, син це обожнював. Перед війною Дмитрик почав говорити, ми сподівалися, що справи йдуть на краще. А тут така трагедія… Я зберігаю всі його поробки. Він любив робити різні аплікації. Останню створив у школі 22 лютого 2022 року. Мій син був спокійним добрим хлопчиком. Нам його не вистачає», – сказала мама Євгенія.
«Дімка любив життя, любив нас. Під час війни він уже вивчив, що треба лягати на підлогу, коли тривога. Слухався і чекав, коли можна гратися далі... В мене залишилися його фото і мільйони спогадів. Втрачати дітей боляче. Це не описати словами», – поділився Максим.
У Дмитрика Уса залишилися мама, тато, бабусі та інші родичі. Його молодший братик Влад помер за кілька років до повномасштабної війни.