Катерина зі сім’єю жила в Харкові. У перший день повномасштабної війни батьки з міркувань безпеки вирішили відправити доньку до бабусі й дідуся в село Новий Бурлук. Тієї ж ночі Катя чула там гучні обстріли. Наступного дня бабуся наказала не залишати онуку вдома на самоті, тож дідусь, збираючись забрати дружину з роботи, взяв дівчинку з собою. На зворотному шляху російські військові відкрили вогонь по їхній машині.
«Онука позаду сиділа, і лізе наперед. Я кажу: «Катя, куди ти лізеш, зараз будемо вдома!» Вона підіймає курточку і каже: «Бабуся, подивись!». А в неї тут – дірочка… Дідусь кричав, сварився, по танках кулаками бив. Я кричу: «Є медик?» Прийшов хлопець, подивився, каже – в неї куля на виліт, ви її довезете до найближчої лікарні. Зробив їй укол знеболюючий, перемотав, дали мені дві сигнальні ракети, сусіди зробили білий прапор з сорочки, і ми поїхали на Чугуїв», – розповіла про той день Марія Ківшарь, бабуся дівчинки.
«Кобилою привезли Катю додому, поховали вдома в садку. Дідусь два дні лежав вдома на могильці… Якби не друзі, сусіди, куми – його б вже не було!», – розповіла Марія Ківшарь.
Пізніше дівчинку перепоховали на сільському кладовищі. Дідусь приніс на могилу дитячий рюкзак з її улюбленими речами.
«Дідусь все поклав їй. Вона любила єдинорогів, їй хотілося качечку… Вона любила камінчики збирати, їх перефарбовувала...», – розповіла бабуся загиблої.