Артем працював у селищі Коротич, у терміналі Нової пошти, який того вечора обстріляла російська армія. Він загинув, а поряд – його пʼятеро колег. Згодом стало відомо про смерть ще двох працівників у лікарні.
Артем народився у селищі Нові Санжари на Полтавщині. Зростав спокійним, непогано вчився, займався боротьбою – їздив на змагання й здобував нагороди. Коли трохи підріс, вирішив піти на змішані бойові мистецтва, але врешті зрозумів, що цей спорт не для нього.
«Це через те, що він добрий був дуже, – пояснює мама Вікторія. – Прийшов і каже: «Мамо, я зрозумів, що мені не подобається бити людей». Я не здивувалася. Знаєте, у всіх хлопчиків з дитинства є якась іграшкова зброя, як-от пістолети, арбалети, а Артему це геть не подобалося. Його пристрастю були машинки. Будь-які – маленькі, великі. Він марив автомобілями».
Коли прийшов час обирати професію, Артем вирішив присвятити себе транспортній логістиці. Вступив до Харківського автодорожнього університету. Коли через пандемію ковіду навчання стало дистанційним, влаштувався працювати на Нову пошту. Мав гарні стосунки з колегами.
У Харкові Артем із сім’єю жили до початку повномасштабного російського вторгнення. Коли на місто почали сипатися ракети – переїхали до Полтави. Потім хлопець ще пів року пожив на Заході України, куди вирушила сім’я його коханої Олі. Згодом молода пара вирішила повертатися в Харків. Артем знову пішов на роботу на Нову пошту. Він мріяв про кар’єру в компанії, прагнув бути самостійним, хотів купити автомобіль і квартиру для себе із коханою…
В Артема Акопова залишилися мама та кохана дівчина.