Йому був 41 рік. Народився і виріс у Маріуполі. 17 років працював на Азовському судноремонтному заводі, за рік до повномасштабної війни влаштувався до Маріупольського морського торгівельного порту. Захоплювався здоровим способом життя. Разом із дружиною Ольгою виховували двох синів – 8-річного Георгія і 14-річного Михайла. Мріяли придбати більшу квартиру.
З початком повномасштабної війни сім’я залишалася вдома. Інтенсивні обстріли не дозволяли виїхати. У середині березня у їхню квартиру міна влучила – молодшому сину поранило ногу осколками.
26 березня 2022 року був особливо сильний обстріл. «Градами» пошкодило дах будинку і квартири в іншому кінці будинку. Володимир вирішив перевірити, чи верхні поверхи не обваляться на їхню квартиру.
«Я намагалася його зупинити, бо вже приготувала їсти. Та він наполіг, що гляне і швидко повернеться. А тоді ми почули автоматну чергу. Вуличні бої точилися дуже близько і, видно, десь сидів снайпер. З вікна ми бачили пораненого українського військового. Подумали, що це його зачепило, а Володя забіг сховатися в підвал», – розповідає Ольга, дружина Володимира.
Бій не припинявся й рідні не могли вийти на пошуки Володимира. Наступного дня його тіло на вулиці знайшла матір.
«Я вийшла на вулицю і побачила, що син лежить. Його поранило у голову», – сказала Ніна Поміщикова, мама загиблого.
Поховати Володимира змогли лише за шість днів, коли в районі трохи стихли бої. Знайомі викопали могилу у дворі і перенесли тіло на дверцятах шафи.
Усередині квітня діти, дружина та мама Володимира змогли виїхати з Маріуполя до Львова. Від будинку, де вони мешкали, майже нічого не залишилося.