Станіслав народився у Запоріжжі 19 липня 1996-го. Закінчив Запорізьку гімназію № 76. Мав середню спеціальну освіту за фахом слюсаря з ремонту автомобілів та водія автотранспортних засобів, яку здобув у Запорізькому професійному ліцеї автотранспорту. Працював водієм у ТОВ «ЕЛІТ-Україна».
Рідні згадують Станіслава дуже світлою людиною. Завжди намагався усім допомогти. Любив майструвати з дерева.
«Сину мій… Я й досі не вірю, що більше не почую твій голос, що не відкриєш двері тихо ввечері, не скажеш: «Мамо, я уже живий…». Третє червня. Цей день день закарбувався у памʼяті навіки. На годиннику було пів на четверту і світ для мене згас. В одну страшну безжальну мить війна забрала найдорожче. Забрала сина… Не лише дитину, а й чоловіка, батька, опору.
Війна залишила маленького синочка без татових обіймів і любові. Кохану – без чоловіка, без сильного плеча у кожнім дні. А мені… Залишила лиш біль, що не стихає ні вночі, ні на зорі. Твій брат мовчить, бо слів уже немає, а сестра дивиться у небо крізь сльозу. А я щоранку прошу в Бога лише одного: «Хоч уві сні до мене знов прийди…».
Я пам'ятаю перший твій крок і перше твоє слово. Твої долоні, щирий добрий сміх. Для мене ти назавжди залишився малим хлоп'ям.
Кажуть, що час лікує, а я не вірю, бо материнське серце не забуде. Воно щодня шукає сина, якого вже ніколи не обійме.
Знай, рідненький, я тобою пишаюсь. Ти назавжди залишишся моїм. Поки живу – тебе не зрадить пам'ять. Поки дихаю – люблю тебе, мій сину! І коли прийде день, як Господь мене покличе, я першою впізнаю твої очі і знову обійму тебе, мій хлопчику, моя кров, моє серце, мій сину. Назавжди…», – написала мама Наталія.
У Станіслава залишились мама, брат, сестра, дружина та син, якому на час загибелі тата ще не виповнилося й року.
Тіло Станіслава кремували, прах розвіяли над Дніпром на Хортиці.
