Людмила Жовтобрюх народилася 17 квітня 1965-го в селі Атаки Чернівецької області. Останні п'ять років мешкала в місті Запоріжжя. За фахом була кухаркою. Спочатку працювала у придорожньому кафе «Paradis» у селі Замістя Запорізької області. Коли вийшла на пенсію, була продавчинею на ринку – спершу в місті Токмак, а з початком великої війни переїхала до Запоріжжя і працювала на ринку міста.

«Бабуся дуже любила куховарити – це було її хобі. Найбільше вона любила дзвонити та приїжджати до своїх онуків, кожного разу нагадуючи про свою любов. Бабуся ніколи не забувала про свої рідних. Я маю з нею дуже багато спогадів, але один із найяскравіших – це коли я була дитиною і бабуся всю ніч читала мені різні книги. Я із захопленням лежала та слухала. Пам'ятаю, була глибока зима, я дивилась у вікно, падав сніг і я думала, який він гарний. У цей момент вона мене обіймала», – написала онука Ангеліна. 

«Коли ми були маленькими, у нас із бабусею були свої традиції, які назавжди залишилися в серці. Щоранку вона готувала нам на сніданок бутерброди з маслом і сиром та каву з молоком. Здавалося б, такі прості речі, але саме з них складалося наше дитинство – тепле, затишне й сповнене любові. Бабуся завжди брала нас із собою на базар і неодмінно купувала щось смачненьке, бо так їй хотілося нас порадувати. Вона вміла підтримати навіть тоді, коли ті, від кого я найбільше чекала підтримки, не могли бути поруч. Коли мама не захотіла їхати на мій виступ у театральному гуртку, бабуся приїхала, сиділа в залі, дивилася на мене й аплодувала голосніше за всіх. І я знала, що в залі є людина, яка завжди буде мною пишатися.

Коли ми ходили з розпущеним волоссям, вона завжди жартома казала: «Ти як відьма конотопська». І навіть у таких дрібницях залишалося щось особливе – її гумор, характер і неповторна манера, якою вона вміла насмішити. Пам’ятаю наші вечори, коли ми разом дивилися «Слідство ведуть екстрасенси». Я лежала поруч із бабусею під теплою ковдрою, за вікном завивав вітер, падав сніг, а я тулилася до неї й відчувала, що мені нічого не страшно. У бабусиному домі мене огортала любов, а поруч із нею світ здавався добрішим і безпечнішим. Ці спогади стали для мене безцінними. У них досі живе моє дитинство, її турбота, тепло, обійми. І як би сильно не змінювалося життя, я завжди пам’ятатиму маленьку дівчинку, яка хотіла залишитися в бабусі, бо саме там було місце, де вона була по-справжньому щасливою. 

З дідусем вона була з шістнадцяти років, а вже в сімнадцять народила маму. Усе життя вони прожили разом, пронісши своє кохання крізь роки, випробування та втрати. Навіть коли минуло понад п’ять років після його смерті, вона продовжувала пам’ятати й сумувати за ним. Вона розповідала, що він сниться їй щоночі та каже, що вони обов’язково будуть разом. Мабуть, деякі почуття справді не закінчуються зі смертю. Вони залишаються у спогадах і снах, у тихих розмовах із людиною, якої вже немає поруч. Бабуся прожила ціле життя, люблячи його, і навіть через стільки років чекала на мить, коли вони знову зустрінуться. І тепер хочеться вірити, що після років розлуки вони нарешті знову разом – так, як він і обіцяв їй у нічних снах», – розповіла онука Дар'я.

Людмила Жовтобрюх загинула 26 вересня 2026 року у власному помешканні в Запоріжжі внаслідок удару російського дрона. О 5 годині ранку жінка пішла на кухню, аби підготувати все для роботи. У цей момент дрон влучив у дах над її кухнею. Вона намагалася сховатись, але, на жаль, не встигла добігти за перестінок. 

Поховали жінку на кладовищі «Кринички» міста Запоріжжя.

У неї залишились син, донька, шестеро онуків та двоюрідний брат.