Павло Діденко народився 9 червня 1980 року в селі Турковичі на Рівненщині. Навчався в Микитинецькій загальноосвітній школі, згодом – у Дубенському ліцеї № 6. Працював трактористом в агрофірмі «ДАК». Захоплювався риболовлею, малюванням, добре знав історію українського козацтва. Їздив на «Козацький редут» у село Семидуби. Мріяв здобути вищу освіту.
У 2014 році, з початком російсько-української війни, Павло служив у складі 54-го окремого розвідувального батальйону. Боронив Дебальцеве, Піски та Маріуполь. У 2019-му став головним сержантом 130-го окремого розвідувального батальйону.
«Хоробрий воїн, вірний товариш, воїн-розвідник, справжній козак, завжди готовий прийти на допомогу. За період служби пройшов важкі випробування: побував в «Іловайському котлі», 10 днів провів в оточенні ворога, брав участь у визволенні Павлопільська та Сорокиного на Донеччині, неодноразово діставав поранення. Ворог боявся його, він наганяв на нього панічний страх. Його внесли до списку ворогів росії, на нього полювали, за його голову оголосили винагороду в 30 тисяч доларів. Лише за одну ніч захиснику-розвіднику вдалось знищити 20 тонн боєприпасів терористів, також на його рахунку 18 знищених ворожих танків та іншої техніки», – розповіла дружина Світлана.
Псевдо Звіробій Павло отримав від побратимів, коли разом з іншими оборонцями понад 10 діб перебував в оточенні.
«Тоді були проблеми з провізією. Чоловік пішов зібрати трави на чай. Почався обстріл. Так крили, що прийшов лиш через пару діб. «О, повернувся! Де звіробій?» – запитали побратими. «Не знайшов», – сказав Павло. Відтоді й назвали його Звіробоєм», – згадала дружина.
У 2019 році в подружжя народилася третя дитина, і Павло міг звільнитися, але залишився у війську. Казав: «Я після себе залишив гарних дітей, у разі чого виростиш їх патріотами, не можу сидіти вдома – пробач. Стільки молодих хлопців загинуло без сім'ї, дітей, а я буду вдома?».
«Мій Мурашка, тільки так його називала, а він мене – Квітуля. Доньку Полінку лагідно називав Пташина, сина Євгена – Любчиком, а найменшенького Тимофія – Бубочкою. Досі не приймаю, що його немає. Він мені був повітрям! Він нас обожнював, але ще більше любив та найбільше йому боліла доля побратимів. Тому не звільнився. Казав: «Піду вчити молодих». Але не втримався – ходив на найнебезпечніші завдання, і говорив мені: «Квітуль, мене так Бог любить!», – додала Світлана.
Після перемоги мріяв побудувати будинок і посадити великий сад біля нього, який разом із синами вже почав висаджувати. З донькою Поліною любив малювати. Також мріяв поїхати з сім'єю до Львова.
Павло Діденко поліг 9 липня 2025 року біля села Товсте Донецької області. Того дня він очолив групу для евакуації загиблого побратима, яка потрапила під удар ворожого FPV-дрона. Воїну було 45 років.
За службу захисник мав низку нагород, зокрема орден «За мужність» III ступеня, почесний нагрудний знак Начальника Генерального штабу «Слава і честь», медалі «За військову службу Україні» та «За участь в бою», наручний годинник Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, почесну відзнаку Дубенщини «Золотий колос».
У книзі української письменниці Ніни Фіалко «Коли брати стають ворогами» є розповідь про Звіробоя, його хоробрість, мужність та силу духу.
Поховали воїна у місті Дубно.
У нього залишилися дружина та троє дітей
