Дмитро народився в Києві. Раннє дитинство провів на Чернігівщині. Навчався у столичній школі №170. Потім закінчив Київський коледж морського та річкового флоту. Цікавився сферою ІТ, а саме – 3D-моделюванням. Також любив читати.
Після проходження строкової військової служби вирішив залишитися в армії та у 2018 році підписав контракт. Служив у 36-ій окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Воював в ООС. На момент повномасштабної війни Дмитро обіймав посаду командира відділення вогнеметного взводу. З перших днів вторгнення разом із побратимами виконував бойові завдання на передовій.
За час служби військовий був нагороджений нагрудними знаками «Золотий хрест» та «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня.
«Діма був дуже доброю людиною, він завжди всім допомагав та весь час посміхався. Коли йому було 17 років, він брав участь у Революції Гідності, але батькам говорив, що йде на навчання в коледж. З дитинства цікавився війною: танками, зброєю, історією. Пішов воювати в 2018 році та за цей час отримав дві контузії: одну – в 2019-му в селі Широкине, а іншу – в 2022-му, звільняючи Херсон. Попри важку контузію він далі пішов воювати зі словами: «Чому інші хлопці мають гинути, а я тут сидіти?». І в свої 26 років він загинув», – розповіла сестра загиблого Дар’я.
Поховали морпіха в селі Кобижча на Чернігівщині.
Вдома на Дмитра чекали мама, дві молодші сестри та кохана дівчина.
