Євгеній Галушко народився 12 квітня 1992 року в селі Топольське Харківської області. Навчався в Малокомишуваській школі. У жовтні 2010 року його призвали до армії. Після підготовки в навчальному центрі «Десна» за спеціальністю «Командир танка Т-64Б» перевели до військової частини А 0666. Він мав звання молодшого сержанта та обіймав посаду командира танка 2-го танкового взводу 1-ї танкової роти танкового батальйону.
Після повернення до цивільного життя працював у сільському господарстві, а згодом – водієм.
«Любив полювати, природу й затишні зустрічі з друзями. Та найбільшою цінністю для сина була родина. Вона зігрівала серце, надавала йому сил у найважчі моменти і залишалась незмінною опорою», – розповіла мати Алла.
17 березня 2014 року Євгенія призвали до Державної прикордонної служби України. Брав участь в АТО у складі підрозділу «Красна Талівка» Луганського прикордонного загону.
30 травня 2019-го уклав контракт із 36-ю окремою бригадою морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Обіймав посаду командира відділення – командира машини розвідувального відділення.
«Він завжди мені говорив: «Мам, хто, як не я, буде тебе захищати?». Ця клята війна застала його та побратимів на околицях Маріуполя. Я дзвонила ввечері 23 березня 2022 року. Там їх уже накривало і з неба, і з моря, але син мені нічого не сказав, щоб я хоч ніч спала спокійно. Потім був поганий зв’язок, спілкування було дуже рідко і то в двох словах: «Я живий, все добре». Потім – довгі й болісні очікування до наступного зв’язку. Останній відеозв’язок був 28 березня. Я востаннє бачила синочка, востаннє чула його рідний голос. Він сказав: «Мамуль, все устаканиться, у мене все добре, я повернусь». Більше я не бачила і не чула синочка, але я його чекаю і буду чекати, поки б’ється моє серце», – сказала мама.
Євгеній Галушко поліг 2 квітня 2022 року від кулі снайпера під час бойового зіткнення біля палацу культури «Іскра» в Маріуполі. Йому назавжди 29 років.
«Женя був чуйною і справедливою людиною. Завжди допоможе, підтримає, розвеселить. Сумлінно ставився до виконання обов’язків. Був «дурний до роботи», не вмів всидіти на місці й постійно думав, де і що йому зробити. Заходив у бліндаж із фразою: «Ну шо ви, лєнтяюги, пішли діло зробимо». Галуня був одним із кращих сержантів у підрозділі, його дуже вирізняли від усіх м’якість і доброта. Міг з усіма знайти спільну мову, був дуже компанійський, за ним завжди тягнулися люди. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вже в Маріуполі, він більше думав про хлопців, ніж про себе. Друг Галуня помер у мене на руках. Я буду його пам’ятати завжди», – сказав побратим Кузя.
Станом на вересень 2026 року тіло воїна досі не повернули родині.
За життя військовослужбовця нагородили Хрестом Святого Миколая, почесною відзнакою «Учасник АТО», пам’ятним знаком «Патріот України», нагрудним знаком «За зразкову службу», а посмертно – орденом «За мужність» III ступеня та медаллю «За оборону рідної держави» Всеукраїнського об’єднання «Країна».
У нього залишилися мати Алла і старша сестра Аліна.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
