Іван народився 16 квітня 1981-го в селі Тур’є Львівської області. З трьох років проживав у селищі Велика Олександрівка Бериславського району Херсонської області. Після закінчення місцевої школи проходив строкову службу в спецпідрозділі «Скорпіон». Був врівноваженим, спокійним, небагатослівним.
«Брат не любив вчитися у школі, бо увесь його час займали коні, заради них він часто втікав з уроків. Мабуть, він з 12 років був з ними на одній хвилі. Вони його слухали. Він вільно їздив без сідла та віртуозно виконував різноманітні трюки, міг приручити та об’їздити будь-якого коня. Він і мене навчив кататися», – розповіла сестра Ольга.
Після повернення з армії Іван поїхав на заробітки за кордон. Спочатку працював різноробом, а за пів року став професійним будівельником, і вже обіймав посаду прораба.
Напередодні повномасштабного вторгнення Іван мав запрошення на роботу в Чехію. Та 24 лютого 2022 року вирішив залишитися в Україні, щоб стати на її захист.
Долучився до лав територіальної оборони, яка формувалася у селищі Велика Олександрівка. Бійці тримали оборону в районі, партизанили. Зокрема, завдяки їхнім зусиллям село Заградівка на Херсонщині вороги не змогли окупувати. Згодом підрозділ перейшов у підпорядкування 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади.
«Невеличка група з кількома мисливськими рушницями творила неймовірні речі. Вони збирали та передавали координати російських позицій, заходили у тил ворога та палили коктейлями Молотова техніку, відбивали її. Одного разу брат під час нічної вилазки пригнав російську бойову машину піхоти, завантажену зброєю та боєкомплектами до неї», – сказала Ольга.
Івана Галишина поховали на Козацькому цвинтарі у селі Шестірня Дніпропетровської області. 25 квітня 2024 року його перепоховали у Великій Олександрівці на Херсонщині.
На місці загибелі воїна встановили пам’ятний знак від жителів Шестерні, а на Алеї Слави у Великій Олександрівці – його портрет.
