Валентин народився 13 вересня 1985 року в місті Краматорську на Донеччині. Навчався у місцевій ЗОШ №10. Закінчив вищу музичну школу, став професійним барабанщиком. Вмів грати на багатьох інструментах. Згодом опанував фах юриста в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Вільно володів англійською. Певний час працював адвокатом. А потім влаштувався барабанщиком на круїзний лайнер у США. Обожнював тварин. З дитинства любив собак.
На початку повномасштабного вторгнення Валентин припинив контракт і повернувся в Україну, щоб стати на її захист. Долучився до лав Національної гвардії України. Служив снайпером у 6-му батальйоні 12-ї бригади спеціального призначення «Азов». Воював на Луганщині й Донеччині. Багато місяців боронив Серебрянський ліс.
«Він був справжнім патріотом і Героєм України! Найкращий батько, чоловік, син і побратим. На початку повномасштабного вторгнення він мені сказав: «Прийшов час взяти до рук зброю». Я прийняла його рішення. Завжди переживала за нього. Попри велику відстань, постійно намагалася бути поряд і в усьому підтримувати. Він був надзвичайно порядною, чесною, доброю і талановитою людиною. Попри всі свої досягнення і талант, був дуже скромним і закритим, з великою, чесною душею. Не любив хизуватися. Був чесним, завжди боровся за правду. Казав: «Правда завжди переможе!». Він любив свою Батьківщину, але насамперед всім серцем любив своїх дітей і батьків. Завжди турбувався про мене, переживав, щоб була в безпеці», – написала наречена Діана.
«Бойові завдання Валентин виконував у лісах Кремінної і в Торецьку. Розповідав, як ворог хотів їх убити газом, як вони з побратимами тижнями перебували у промисловій будівлі, яка продувається наскрізь, під безперервними обстрілами. Де навіть на хвилину не можна було заплющити очі, де поранені побратими 2-3 дні чекали на евакуацію. Для нього побратими були – як друга сім'я, як рідні брати. Їхня втрата оберталася для нього великим болем. Валентин до останнього свого подиху мужньо і героїчно захищав рідну землю від загарбників. Він багато зробив на фронті для того, щоб Україна була вільною країною. Він віддав за неї найцінніше – власне життя», – додала вона.
Валентина Голікова нагородили відзнакою Ради національної безпеки та оборони України III ступеня та медаллю «За звитягу».
Поховали воїна в Києві.
У нього залишилися троє дітей, батько, в якого після втрати сина стався інфаркт, наречена, брат і колишня дружина.
