Наталія народилася 9 червня 1972 року в селі Таранове в Синельниківському районі Дніпропетровської області. З дитинства уявляла себе медикинею. Захоплювалася психологією. Любила тварин.
У Павлоградському медичному училищі здобула фах фельдшерки-акушерки. Працювала медсестрою підземного здоровпункту в шахті міста Шахтарське та завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту села Зелений Гай на Дніпропетровщині. Мала загострене почуття справедливості. Не терпіла брехні. Була чуйною до інших.
Відколи почалася російсько-українська війна, Наталія разом із чоловіком займалися волонтерством. А в липні 2016-го жінка прийшла додому і сказала: «Я була у військкоматі. Їду в АТО. Не можу бездіяльно дивитися на загибель хлопців по телевізору».
З 30 серпня 2016-го Наталія служила на посаді саніструкторки в 54-й окремій механізованій бригаді імені гетьмана Івана Мазепи. Врятувала життя понад ста бійцям.
«Наталія швидко влилася в колектив і виїжджала на найскладніші випадки, бо була найдосвідченіша, – розповіла посестра Оксана Якубова. – Напрямок у нас був дуже гарячий і поранених було багато. Тож Наталію з саніструкторки батальйону відкомандирували саніструкторкою 1-ї роти. Перша була найважча.
Наталія була дуже спокійна й розсудлива. Невисока, тендітна. Я казала їй: може вам краще у медпункт роти, як ви важких бійців на перев’язках перевертатимете? А вона мені: «Я професійний медик». І таки перевертала стокілограмових велетнів у повному спорядженні, як м’ячики. Крихітна жінка з великим серцем. Завжди охайна, нафарбована й привітна. У її діях домінували людяність і бажання бути матір’ю для всіх бійців. Вона казала: «Моя рота – це мої діти». І варила їм трав’яні чаї», – додала вона.
Після загибелі санінструкторки побратими мстилися за неї ворогу два місяці. Підписували міни «За Наталію».
Коли тіло захисниці забирали з лікарні імені Мечникова в Дніпрі, всі співробітники закладу вийшли на вулицю і створили коридор пошани колезі.
«Наталія була дуже щирою, чуйною, небайдужою до чужого лиха. Відданою дружиною і турботливою матір'ю. Вірною подругою і посестрою, завжди готовою прийти на допомогу. В армії Наталія над усе цінувала дух єдиної родини. Нам усім її дуже бракує», – сказав її чоловік Сергій.
Наталію Хоружу посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали захисницю на Алеї Героїв у селищі Просяна на Дніпропетровщині.
У неї залишилися мати, чоловік і донька.
