Петро народився 19 листопада 1976 року в місті Балта на Одещині. Навчався у місцевій школі №2, а потім вступив до Балтського педагогічного фахового коледжу (раніше – училище), де опанував фах вчителя початкових класів та педагога-організатора. Згодом працював будівельником і виготовляв вироби з металу. Любив проводити час із друзями, захоплювався риболовлею та полюванням.
«Мій тато був людиною неймовірної душі, надійним другом і побратимом, найвідданішим чоловіком. Він завжди жив і робив усе для родини, намагався бути поруч, підтримував і вірив. Для батька не було перешкод ні в чому, що стосувалося його сім'ї. Його майже ніхто й ніколи не бачив без усмішки. І ця усмішка – не про легкість, вона – про впевненість, про внутрішню силу, про вибір», – написала донька Марина.
Після повномасштабного російського вторгнення Петро добровільно вступив до територіальної оборони. Тоді він сказав рідним: «Я йду вас захищати».
З 24 червня 2022 року виконував бойові завдання у складі тактичної групи спеціального призначення «КРУК» Сил спеціальних операцій ЗСУ. З листопада 2025-го продовжив свій бойовий шлях у 151-му окремому розвідувально-ударному батальйоні на посаді начальника радіостанції групи управління та зв’язку роти спеціальної розвідки.
«Вже за перший рік повномасштабної війни тато робив такі речі, що навіть досвідчені військові дивувалися: звідки в нього стільки розуміння, стратегічного мислення й уміння ухвалювати рішення. Він став командиром групи – за ним не боялися йти побратими та посестри. Йому довіряли. Він був надійним, мудрим, чесним, щирим і відчайдушним. Так тато і загинув, прикриваючи собою побратима. Його першими словами після поранення були: «Зубік, я прикривав Клачика…»», – написала донька.
Петра Гусарського нагородили нагрудними знаками «Золотий Хрест», «Іду на ВИ» III та II ступенів та відзнакою «Захиснику України».
Поховали воїна у рідному місті.
У нього залишилися дружина та четверо дітей.
