Давид народився 3 травня 1995 року у Вінниці. Закінчив місцевий ліцей №21 та Національну академію Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Був офіцером запасу. Тривалий час працював менеджером з продажів, а в останні роки – начальником СТО в одному з автосалонів міста. На дозвіллі любив рибалити та подорожувати. Цінував спокій та тишу, мріяв піднятися у гори. 

З початком повномасштабного вторгнення Давид став до лав ЗСУ. З червня 2022 року був командиром аеромобільного батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади, у подальшому став командиром роти. Брав участь у бойових операціях у Миколаївській, Херсонській, Дніпропетровській, Харківській, Луганській, Донецькій областях, згодом і на території РФ. 

Молодший брат Остап пишався братом і постійно розповідав друзям у школі, що він найкрутіший і найсміливіший.

Давид був цілеспрямованим, працьовитим, товариським, життєрадісним, надійним другом і командиром. Для багатьох він став прикладом того, що справжній командир веде за собою навіть тоді, коли його серце перестає битися. 

Батьки згадують слова сина, які він завжди казав: «Звісно, люди є різні. Усі бояться, і це насправді добре. Бо коли в людини є страх за своє життя, вона починає думати. Але, на жаль, страх буває дуже великим, коли людину просто паралізує. Оце вже погано. Це війна. І я своїм хлопцям кажу, що ніхто, крім нас, не зробить цю роботу». 

«Для нас він завжди буде тим хлопчиком, якого я носила під серцем, а тепер ношу в серці – щодня. Він виріс добрим і сильним, колись бігав шкільним коридором, приносив додому свої зошити і розповідав про уроки. Ми хочемо, щоб його пам'ятали, не тільки як воїна, а як людину – добру, сміливу, з мріями і планами. Для світу син – воїн. А для нас, батьків, назавжди залишиться дитиною. Він жив з любов’ю в серці й пішов, захищаючи те, що було для нього найдорожчим», – написала мама захисника Людмила.

Давида нагородили відзнаками «Срібний хрест», «За оборону України», «Хрест Десантно-штурмових військ», а також  орденом Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ (посмертно) ступеня. 

«Давид належав до тих людей, чия внутрішня сила не потребувала гучних слів. Спокійний, рішучий та беззаперечно надійний – він був тією скелею, за якою кожен відчував себе у безпеці. Як офіцер він ніс на плечах відповідальність за кожного підлеглого, щиро хвилюючись за життя бійців більше, ніж за власне. Він мав особливий дар переконувати рідних, що все обов’язково буде добре, і йому неможливо було не вірити. Я п'ять разів їздила до нього на Схід, аби хоч на мить розділити з ним той спокій, який він дарував іншим. Дякую за твою відвагу. Дякую, що був найкращим командиром мого життя. Назавжди в строю, назавжди в моєму серці», – сказала наречена Діана.

Поховали військового на Сабарівському кладовищі у Вінниці. 

У нього залишилися батьки, брат і наречена.