Андрій народився 18 грудня 1984 року у Вінниці. Здобув юридичну освіту в Київському національному університеті внутрішніх справ. Також навчався у Вінницькому національному аграрному університеті за напрямами економіки, управління та адміністрування.
Спочатку працював у Державній виконавчій службі, згодом – начальником служби безпеки в Адміністрації Одеського морського порт. В останні роки відповідав за тендерні закупівлі у ДП «Служба місцевих автомобільних доріг Вінницької області».
З початком повномасштабного вторгнення Андрій добровільна став на захист Батьківщини. Служив у 79-й окремій десантно-штурмовій Таврійській бригаді.
«Наш рідний, наш Герой. Ти був тим, хто приносив світло навіть у найтемніші дні, – написала мати захисника Лідія Павлівна. – Твоє почуття гумору було ліками для наших душ: ти завжди вмів розсмішити, підбадьорити та знайти те саме слово, після якого ставало легше дихати.
Для нас Андрійко був золотим сином – надійною опорою та втіхою. Для сестри – не просто братом, а справжнім, вірним другом, з яким можна було розділити будь-яку таємницю. Для друзів – товаришем, який ніколи не зрадить, а для своїх дітей – найкращим у світі татком, чия любов тепер оберігатиме їх із небес.
Ти пішов захищати наше право на сміх і життя, віддавши за це власне. Твоя життєрадісність тепер живе в наших спогадах, а твоя мужність – у наших серцях».
Поховали Андрія у селі Приборівка на Вінниччині.
«Ми росли разом. Андрюша був мені як старший брат: разом вчили уроки, він навчав мене прибирати в будинку, чистити картоплю, давав поради, прикривав, але й давав прочуханки, якщо заслужила. Ця втрата така болюча, що не можу говорити про мого Янгола без сліз. Я щиро вірю, що він дивиться на нас із небес і бачить, як нам його бракує», – написала племінниця Олександра Христянко.
Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
У нього залишилися мати, сестра, племінниці, дружина та двоє синів. Батько помер за рік після загибелі Андрія.
