Андрій народився 9 вересня 1980 року в місті Миргород Полтавської області. Коли йому було чотири роки, родина переїхала до Ніжина на Чернігівщині. Закінчив школу №10 і музичну школу за класом скрипки.
«Син самостійно обрав свій шлях: вступив до Ніжинського фахового медичного коледжу на фельдшерське відділення. Встиг попрацювати фельдшером швидкої допомоги до призову в армію. Він любив медицину й мріяв стати військовим», – розповіла мати Людмила Миколаївна.
Після строкової служби вступив на заочне відділення Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, де здобув повну вищу освіту соціального психолога. Працював у місцевій лікарні в травматологічному відділенні, згодом – у Києві.
Андрій мав хобі – історичну реконструкцію Другої світової війни. Вивчав історію УПА та українського підпілля. Був великим знавцем кінематографа і шанувальником творчості Квентіна Тарантіно та Стенлі Кубрика.
«У 2006 році переїхав до Харкова на запрошення батька, але роботи за фахом не знайшов. Із початком війни пішов на фронт, у 2015-му приєднався до «Азова» як медик. Служба в полку була для нього покликанням. Він цінував побратимство, поважав бойовий шлях підрозділу. Із захопленням розповідав про медсестру на псевдо Хрещена, яка служила в Афганістані. Про власну службу говорив мало – лише просив берегти його нагороди, грамоти, прапор «Азова» з підписами побратимів і командира Дениса Прокопенка та іменну футболку», – розповіла мати.
Андрій мріяв стати ще й військовим юристом. Вступив до Академії адвокатури України й у 2021 році здобув ступінь бакалавра за спеціальністю «Право». У серпні того ж року розпочав навчання в магістратурі.
«Андрій Крутько – командир медпункту гарнізону «Школа», мій незабутній командир. Дуже вимогливий і при цьому невимовно турботливий. На нього можна було покластися в усьому. Особливий захват викликала його турбота про здоров’я бійців. Він чітко знав і виконував правила медичного діловодства, постійно допомагав побратимам у їхніх складних медичних справах. І, попри все, був дуже веселим і компанійським, завжди в оточенні людей – зі сміхом, жартами, анекдотами», – розповіла посестра Тетяна [Хрещена] Теплюк.
Згодом Андрій став психологом підрозділу. Понад шість років прожив у Маріуполі з цивільною дружиною Мариною:
«Він щиро любив її доньку та сина, допомагав хлопцеві з навчанням, підтримував родину. Я ростила Андрія сама. Він був моїм сонцем, моєю надією й радістю», – розповіла Людмила Миколаївна.
Повномасштабне вторгення зустрів у Маріуполі.
«11 квітня по позиціях азовців ворог застосував хімічну зброю. Брат казав, що особисто його наслідки торкнулися меншою мірою, а побратимам він надавав допомогу і фіксував у них однакові симптоми, характерні для бойових отруйних речовин, – поділився двоюрідний брат Максим. – Востаннє ми спілкувалися вдень 14 квітня. Він цілком усвідомлював подальший розвиток подій. Але не показував ні жаху, ні розпачу. Постійно наголошував, що хвилюється не так за життя, як за те, щоб будь-що уникнути полону. «Мені не можна в полон», – казав Андрій».
Захист магістерської роботи в Академії адвокатури України був призначений на 15 квітня. Того дня Андрій поліг на «Азовсталі».
За життя його нагородили медалями «За звільнення Маріуполя», «За участь в АТО», відзнакою «Широкинська операція». Посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня. На фасаді ніжинської школи, де навчався Андрій, встановили меморіальну дошку на його честь.
Тіло оборонця Маріуполя станом на лютий 2026 року досі не знайшли.
У Андрія залишилися мати, цивільна дружина та інші рідні.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
