Денис родом із села Степанівка Одеської області. Закінчив середню школу. Далі не пішов вчитися, адже мав працювати, щоб підняти на ноги двох молодших сестер, які були на його вихованні. Жив в Одесі. За останнім фахом у мирному житті був автослюсарем. Любив риболовлю та кулінарію. Мріяв збудувати будинок, відкрити невеликий ресторан. А ще мріяв створити сім'ю, адже це було для нього найважливішим у житті. Місяць Денис не дожив до свого весілля.
Під час повномасштабного вторгнення чоловік не залишився осторонь та поповнив лави Збройних Сил України. Служив у 126-ій окремій бригаді територіальної оборони. Був розвідником.
За час служби Денис був нагороджений грамотою «За сумлінне виконання службових обовʼязків, мужність, звитягу силу духу та професіоналізм, проявлені під час участі у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони», орденом «Ветеран війни» та вже посмертно – нагрудним знаком «Знак пошани» за досягнення, виявлені ще за життя.
«Я – наречена Дениса, хоча він завжди казав, що його дружина. Ми 14 років разом. Це людина, яка дуже мріяла жити. У нього було важке дитинство і дуже складне життя. Мріяв побудувати сім'ю, але завжди говорив, що після війни, бо в першу чергу – люди і країна, яким він присягав. Пішов добровольцем із самого початку вторгнення і мріяв після війни залишитися в лавах захисників. Він був життєрадісною людиною, яка вміла насолоджуватися кожним моментом. Був вірним другом, готовим завжди допомогти. А головними його принципами були правда та справедливість», – розповіла Алла Гавдзинська.
Указом Президента Кучеренку Денису Денисовичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Поховали бійця у рідному селі.
У Дениса залишилися мама, вітчим, дві сестри, син і наречена.
