Олег народився 13 травня 1978 року в Запоріжжі, жив у селі Лукашеве. Опанував фах столяра-тесляра, закінчив курси трактористів. Майже все життя чоловік працював трактористом і комбайнером у рідному селі.
«Простий сільський хлопець. Моє перше кохання. Перше – і на все життя. У нього було непросте життя. У 13 він втратив маму, у 18 – батька… Але це не зламало його. Він виріс сильним. Справжнім. Він став найкращим чоловіком і найкращим татом», – написала дружина Людмила.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олег почав працювати будівельником – допомагав відновлювати будинки після ворожих атак у Запоріжжі, будував водогін до Нікополя. На дозвіллі любив рибалити, збирати гриби та майструвати.
28 червня 2024 року Олега призвали на службу. Обійняв посаду стрільця-санітара 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу механізованої роти 236-го окремого батальйону 129-ї окремої бригади територіальної оборони.
«Ми разом пройшли багато. І в нас є найцінніше – наші діти. Донька і син. Він їх безмежно любив. Жив заради них. Мріяв про онуків… Він був найкращим. Найріднішим. Найважливішим у моєму житті. Люблю назавжди», – сказала дружина.
«Він був для мене найкращим татом, найкращим другом і моєю підтримкою. Що б не сталося, завжди допомагав. Його слова про те, що потрібно постійно вчитися та завжди прагнути кращого, стали моїм життєвим компасом. Він навчив мене не зупинятися на досягнутому і вірити у власні сили. Тато завжди казав, що я – його квіточка. Останнє, що він написав, що хоче трьох онуків», – розповіла донька Катерина.
Олега Кучкіна нагородили відзнакою «За заслуги перед батальоном», орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудними знаками «Комбатантський хрест», «Честь та пам'ять», медаллю «Бригада сталевих сердець Криворіжжя».
Поховали воїна в селі Лукашеве.
У нього залишилися дружина Людмила, син Олександр і донька Катерина.
