Едуард народився 7 липня 1974 року в селі Велика Олександрівка Херсонської області. В дитинстві жив у селі Садок Бериславського району, згодом переїхав у селище Кучерське. Його та меншу сестру Аліну мати виховувала сама. Після закінчення Борозенської школи вивчився на водія. Під час строкової служби був моряком-прикордонником на українському військовому кораблі в Севастополі. Після демобілізації поїхав на заробітки до Києва. Згодом повернувся в Кучерське.
У 1998-му Едуард одружився, а за три роки народився його син Владислав.
«Едуард був справедливим, неговірким і дуже серйозним. Мав багато друзів. Був роботягою, добросовісним. Як взявся за роботу, то робив не так, щоб просто відбути, а робив усе до крапельки. Любив свого сина. Едуард зійшовся з жінкою, в якої була своя дитина. Він любив обох дітей. Завжди помагав. Був дуже хорошим батьком», – розповіла мама Тетяна Кудлюк.
Коли в 2014 році почалася російсько-українська війна, чоловік добровольцем приєднався до ЗСУ. Брав участь в АТО, був розвідником. Повернувшись з фронту, у 2018 році підписав контракт із 59-ю окремою штурмовою бригадою безпілотних систем, служив інструктором з бронетехніки.
Повномасштабне вторгнення застало Едуарда недалеко від Каховки на Херсонщині. «Сказав, що їде на Луганськ. Хлопців зібрав своїх, які були поруч і вціліли. Виїхали автобусом. Писав лише: «Ма, я живий, здоровий», – розповіла Тетяна Іванівна.
Згодом Едуард перейшов до 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Обіймав посаду старшого навідника мінометного розрахунку. Мріяв звільнити Херсон від окупантів.
«Казав, що дуже мокро і застудили з хлопцями ноги», – пригадала мати.
Востаннє вона спілкувалася з сином 10 квітня. Писав, що в оточенні і не можуть вийти. Лягав спати з гранатою: не хотів потрапити в полон або лишитися пораненим на милість ворогів.
Едуарда Кудлюка спочатку поховали в місті Дніпрі. А 5 червня 2023 року воїна перепоховали в селі Кучерське на Херсонщині.
У нього залишилися мати, сестра, дружина та син.
