Олександр народився у Києві, але згодом разом з мамою переїхав до її рідного Запоріжжя. Змалечку мав характер, власні погляди та думки. Був дуже терплячим, розсудливим і чесним. Сашко любив подорожувати, був комунікабельним і мав гарне почуття гумору. Навчався в художній школі, гарно малював, ходив до басейну. А ще постійно щось конструював: кораблі, будівлі, зброю, фортеці. Захоплювався кіберспортом і вболівав за українську команду NAVI. Під час навчання у 10 класі паралельно вступив до комп'ютерної академії. У 2017 році закінчив навчання в університеті «Україна» за спеціальністю «Економічна кібернетика».
«Його головними принципами були: ніколи не ставити себе вище за інших, не нападати першим, але ніколи не давати себе ображати. Син завжди міг постояти за себе і товаришів», – розповіла його мати Тетяна.
Після закінчення університету Олександр отримав повістку і долучився до війська. Служив у військовій частині в Запоріжжі. З 2018 по 2021 роки виконував завдання в зоні ООС.
Хлопець дуже любив котів, тож вони його супроводжували на всіх ротаціях.
«На початку 2021 року, повернувшись з ротації, син повідомив, що буде проходити Курс молодого бійця для вступу до лав полку «Азов» – вже був у Маріуполі та пройшов співбесіду. Він навіть не розглядав питання, що може не пройти, адже це була його мрія і мета. Він вважав «Азов» найкращим підрозділом, був впевнений, що зможе там набути більше навичок і знань, необхідних для захисту Батьківщини. Сашко наполегливо займався фізичною підготовкою, постійно тренувався. «Азов» став для нього другою родиною», – розповіла Тетяна.
Олександр був гарним сином. Постійно піклувався про маму та бабусю, допомагав, ніколи не жалівся. Був ввічливим і турботливим.
«Також в нас склалася традиція, коли він повертався з ротації чи приїздив у відпустку, ми обов'язково ходили удвох у кіно. Гуляли, їли попкорн і морозиво, говорили про все на світі та сміялися від душі. Це для мене були найщасливіші дні», – поділилася спогадами мати.
Олександр вважав, що сім'я – це головне, що одружуватися потрібно раз і на все життя. У нього була дівчина, яку він кохав. Мріяв заробити кошти на власне житло. Чоловік хотів жити в Маріуполі, бо це місто на березі Азовського моря запало йому в душу. Але війна перекреслила всі плани та мрії.
Олександр був на зв'язку до 28 лютого. Заспокоював, підтримував, не жалівся, рідним казав, що все добре. Просив друзів попіклуватися про маму і бабусю.
З 1 березня Тетяна вже не чула голос сина. А згодом їй повідомили, що група, у складі якої був її Сашко, загинула 4 березня на бойовому завданні: ворожий танк неочікувано зайшов з флангу і знищив бронеавтомобіль «Спартан» разом з екіпажем.
За життя Олександра нагородили медаллю «Ветеран війни», а вже посмертно – орденом «За мужність» III ступеня.
Станом на червень 2025 року воїна досі не можуть поховати, бо немає тіла.
Вдома на Героя продовжують чекати мати та бабуся.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
