Дмитро народився в селі Козіївка Харківської області. У родині було двоє дітей. Батько працював стоматологом у місцевій лікарні, а мама прибиральницею. Хлопець взяв приклад з тата й опанував професію зубного техніка в Харківському медичному коледжі. Шукав роботу за спеціальністю, підробляв у приватній лабораторії. Але триматися фаху було вкрай важко: щоб добре заробляти, потрібно було роками практикуватися за невелику зарплатню. Дмитро з юності мав серйозні стосунки, потрібно було забезпечувати сім’ю, тож невдовзі покинув медицину. Після весілля переїхав із родиною до Харкова, де у 2019 році влаштувався у «Нову пошту».
Того ж року чоловік долучився до війська, боронив незалежність України на території ООС. Після повномасштабного вторгнення воював у лавах 164-ї радіотехнічної Слобідської бригади. У вересні 2024-го Дмитро перекваліфікувався та став мінером у складі 71-ї окремої єгерської бригади.
«Вільного часу було мало, але ми завжди намагалися його проводити активно. Їздили у різні цікаві місця у Харкові й за містом, рибалити на річці в рідному селі. А ще у Діми була мрія – поїхати на море. Довго не виходило: то дітки були малі, то коронавірус завадив. А потім завадила війна. Влітку 2024 року чоловікові дали довгоочікувану відпустку, і ми поїхали до Одеси, здійснили Дімину мрію. Відпочили, як востаннє. Так, власне, і вийшло. Друзів у нього було небагато, але приятелів безліч. Він був дуже добрим, щирим, відкритим, позитивним, неконфліктним. Вдома робив все, що потрібно. Тепер, коли його не стало, я зрозуміла, що на мені були тільки діти. Наразі я маю навчитися жити зовсім по-іншому. Та найболючіше інше – пояснювати маленьким діткам, що тата більше немає», – розповіла дружина Оксана.
Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня та нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатанський хрест».
З найближчих у Дмитра залишилися батьки, дружина та діти.
