Іван родом із села Корналовичі Львівської області. Навчався у Самбірському професійному ліцеї за спеціальністю газоелектрозварювальника. Після одруження, останні 15 років проживав у селищі Рокитне Рівненської області. Певний час працював на Рокитнівському спецкар’єрі, пізніше влаштувався водієм у ДП «Рокитнівський лісгосп», а згодом здійснив свою мрію і став далекобійником. Мав хист до ремонту автомобілів і сільськогосподарської техніки. Мав власний трактор, тому постійно щось переробляв, удосконалював. Дружина завжди жартувала, що гараж для Івана як дитячий садочок, де він бавиться своїми іграшками. У вільний час дуже любив рибалити, в його арсеналі було рибальське знаряддя на всі смаки.
Під час повномасштабної війни чоловік приєднався до Збройних Сил України, щоб захистити свою країну і рідних від ворога. Став воїном 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила. Обіймав посаду водія розвідувального взводу 46-го окремого стрілецького батальйону.
«Іван був найкращим чоловіком, люблячим батьком, гарним господарем, турботливим сином і братом, хорошим вірним другом... Завжди життєрадісний, веселий, був душею компанії», – розповіла його дружина Ірина.
Вона також присвятила вірш загиблому чоловіку:
«А ти пішов у небеса...
Лишив лиш випалену стежку,
Як розривається душа
Цього нікому не розкажу.
Вдягнув доньку в хустину чорну,
І син задуманий стоїть...
Без тебе вже і небо плаче,
І сонце нам не буде так світить...
Ох, як же боляче серденьку,
Як же повірити у це,
Що не прийдеш уже до хати,
Не зробиш й кроку на поріг...
Від туги хочеться кричати,
Кричати так -- щоб небо чуло,
Щоби здригнувся білий світ.
Ти ангел вже і твої крила
Нас обійматимуть з небес.
Молю у Бога, хай дасть сили
Нести оцей важкий нам хрест...
Назавжди ти у нашім серці,
У нашій пам'яті – навік...
Для нас назавжди ти – найкращий тато,
Коханий, любий чоловік».
Поховали військовослужбовця у селищі Рокитному на Рівненщині.
Вдома на Івана чекали дружина, син Дмитро, донька Софійка, інші рідні та друзі.
