Едуард народився 1 грудня 1988 року у столиці Литви – Вільнюсі. Закінчив Мінське професійно-технічне училище за спеціальністю «Технічна експлуатація контрольно-вимірювальних приладів», а згодом – професійне училище в Івацевичах за фахом «Технологія зварювальних робіт».
З 1989 року чоловік жив у Білорусі, а з 2015 року – в Україні. Останнім часом мешкав у Хмельницькому.
«Едік був і назавжди залишився найкращим сином і братом. Він завжди нам допомагав, намагався ніколи не тривожити проблемами, все вирішував сам. Із дитинства був самостійним. Любив тварин, особливо котиків та єнотів. Цікавився історією, читав багато документальних книг і завжди мріяв стати військовим. Готувався до вступу до військової академії у Мінську. Не пройшов медичну комісію та пішов служити до 103-ї повітряно-десантної бригади. Хотів залишитися там, але був розчарований станом «лукашенківського війська» і доєднався до опозиції, щоб домогтися змін у своїй країні», – розповіла мати Марина Лобова.
У 2010 році під час виборів у Білорусі був в ініціативній групі опозиційного кандидата у президенти.
«Перед виборами Едіка затримали спецслужби і за сфальсифікованою справою посадили до в'язниці на чотири роки. Amnesty International визнала його в'язнем сумління. Син не підписав прохання про помилування і відбув увесь термін покарання. Україну Едік підтримував ще тоді, коли був у колонії, як тільки почався Майдан. Після звільнення з в'язниці, у 2014 році, на сина завели нову кримінальну справу, і він був змушений виїхати з Білорусі. Вирішив їхати до України, допомагати у боротьбі з нашим спільним ворогом – російським окупантом. Україна стала для сина другим домом, саме тут здійснилася його мрія, і він став військовим», – розповіла мати.
У липні 2015 року Едуард став бійцем 8-го окремого батальйону «Аратта» ДУК «Правий сектор». За рік став стрільцем у Добровольчому батальйоні ОУН, а потім добровільно вступив до лав ЗСУ. З 2017-го був старшим оператором відділення спеціального призначення 8-го полку ССО імені князя Ізяслава Мстиславича. З 2020 року – оператором роти вогневої підтримки 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Закінчив багато військових курсів і мав сертифікати.
«Він брав участь у боях за Гостомель, Новопетрівку, Ірпінь, Чорнобиль, Нью-Йорк, Бахмут, Вугледар. Девіз 72 бригади – «Україна або смерть», і мій синочок загинув, обороняючи Вугледар. В останньому бою, за словами товаришів по службі, він знищив 15 солдатів противника», – додала мати.
За життя Едуарда відзначили численними нагородами: «За участь в антитерористичній операції», бойовою відзнакою Добровольчого батальйону ОУН, «Козацький Хрест» III ступеня, «За взірцевість у військовій службі» III ступеня.
Посмертно його нагородили медаллю Ордена Пагоні, орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» та бойовим хрестом «Honor et Gloria».
Поховали Едуарда у Варшаві, де тепер живе його сім'я.
У нього залишилися мати Марина Станіславівна та брат Владислав Анатолійович.
