Володимир народився 15 березня 1992 року в селі Осипенко Запорізької області. Його, двох братів і сестру виховувала мати. Хлопець її дуже любив і поважав, завжди намагався допомогти.
Після 9 класу опанував професію слюсаря з ремонту сільськогосподарської техніки в Осипенківському професійному аграрному ліцеї. Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ. У 2014 році вступив до Бердянського коледжу харчової промисловості за спеціальністю «Винороб», однак провчився лише перший семестр.
На початку 2015 року вирушив до навчального центру ДУК «Правий сектор», де пройшов підготовку. Після цього вирушив на Донеччину й до кінця літа служив у 8-й окремій роті «Аратта».
«Ми познайомилися ще у 2014 році. З початку війни він із хлопця виріс у справжнього чоловіка – сміливого, світлого, чесного. Своїм оптимізмом заряджав інших. Маорі не визнавав слова «неможливо», брався за будь-яку роботу і виконував її на тисячу відсотків», – згадує побратим Павук.
Із вересня 2015-го рік служив у полку «Азов». Був нагороджений медаллю «Ветеран війни – учасник бойових дій». Згодом приєднався до 54-го окремого розвідувального батальйону, де воював на посаді навідника в роті глибинної розвідки.
У січні 2017 року звільнився та переїхав до Маріуполя. Працював охоронцем і виконробом. «Вова за можливості приїздив додому, завжди старався допомогти в господарстві. Був добрим, веселим, відповідальним. Дуже любив мотоцикли», – розповіла мати Оксана.
У 2020-му вступив на заочне навчання до Донецького державного університету управління за спеціальністю «Управління персоналом». Паралельно проходив додаткову військову підготовку. У Маріуполі познайомився з Галиною:.
«Він неймовірний, щирий і чесний. Людина слова. Справжня опора і підтримка. Поважали всі, хто його знав. З ним завжди було легко і цікаво, неможливо було не сміятися. Він по-справжньому любив життя. Для мене це безцінний дар – зустріти таку людину, покохати і бути разом із ним», – розповіла жінка.
В лютому 2022-го Маорі знову взяв до рук зброю. У той час його мати та кохана рятувалися від обстрілів у підвалі багатоповерхівки в Маріуполі.
«Одного дня під обстрілами приїхав до мене і освідчився. Сказав, що після війни ми обов’язково одружимося. Ми мріяли про власний будинок, а він – про сина, якого навчить їздити на мотоциклі», – поділилася Галина.
Завдяки Володимиру його рідні мали що їсти в Маріуполі, а згодом він допоміг їм виїхати з окупації. Коли ситуація в місті стала критичною, Маорі разом із побратимами пішки вийшов з оточення. Майже одразу приєднався до 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського. Воював на Миколаївщині та Херсонщині.
«Він жив армією й Україною. Вова був життєрадісним, щирим, неймовірним. Завжди усміхався і підтримував інших. Я безмежно вдячна, що в цьому житті знала тебе. І в наступному хотіла б зустріти знову», – розповіла подруга Аліна.
Воїна посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали морпіха на Західному кладовищі в Одесі.
У Володимира залишилися мати, два брати, сестра та кохана.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
