Микола народився в селі Монастирець Львівської області. В Жидачівському професійно-технічному училищі здобув фах тракториста-механіка. Одружився, виховував трьох дітей. Жив із родиною на Івано-Франківщині – в селі Довгий Войнилів. З 2018 року воював в ООС на Донбасі.
Під час повномасштабної війни чоловік знову вирушив на фронт. Воював у складі Збройних Сил України. Під Бахмут поїхав у лавах 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
«Ще у 2018-му пішов добровольцем в ООС і майже 2 роки пробув там. З початку повномасштабного вторгнення знову добровільно вирушив на війну. Коли приїхав додому у відпустку, я бачила в його очах порожнечу. Він багато чого пережив за ці місяці, змінив декілька бригад через втрати. Та завжди хотів їхати назад, повторював: «На кого я залишу пацанів?». За кілька днів після від'їзду він подзвонив, що у нього поранення – 10 осколків. Був 2 місяці на реабілітації, мав можливість залишитися дома, але не зміг залишити своїх. Рани ще не загоїлись, як він поїхав. Всім казав, що більше не повернеться, а останні слова, які я почула від батька: «Христинка, я так не хочу їхати». У Краматорську його хотіли відправити в госпіталь, оскільки ще декілька осколків залишилось, але тато відмовився, бо приїхали молоді хлопці, яких мали відправити на передову. Сказав командиру: «Візьміть краще мене замість них». Він відчував пекельний біль, не міг носити бронежилет. Після того я його більше не бачила. А потім нам повідомили про його смерть. Він зберіг життя хлопцям, поліг за Україну і став героєм», – розповіла донька загиблого Христина.
Поховали захисника в селі Довгий Войнилів Івано-Франківської області.
У Миколи залишилися мама, дружина, три доньки, дві сестри, теща.
