Старший солдат Сергій Мельник народився 13 вересня 1980 року в селі Переросле на Хмельниччині. Після школи проходив строкову службу на Волині в прикордонних військах. У 2003 році переїхав до села Тишківка Кіровоградської області. Там зустрів майбутню дружину Олену, з якою виховував сина й доньку.
Майже 20 років Сергій працював кочегаром у дитячому садку «Берізка» в Тишківці. Був добрим, щирим, працьовитим, відповідальним. У вільний час займався ремонтами.
«Його знала та поважала вся громада. Він багато допомагав людям, і в нашому селі часто можна було почути: «У Мельника золоті руки». За що б не брався – усе робив якісно, чесно і від щирого серця. Для одних він був надійним другом, для інших – хорошим сусідом, а для нас – найкращим татом у світі», – розповіла донька Анастасія.
На початку повномасштабного вторгнення Сергія призвали до лав Збройних Сил України. Служив старшим механіком-водієм у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Після навчання боронив Україну на найгарячіших ділянках Донеччини, Луганщини та Харківщини. Брав участь у боях на Бахмутському та Краматорському напрямках, стримував ворога поблизу Лисичанська.
«За весь час служби тато жодного разу не зміг приїхати у відпустку. А коли ми запитували його, як він, відповідь завжди була: «Все добре». Лише зараз ми розуміємо, через яке пекло він проходив щодня. Побратими згадують, що навіть після багатьох місяців важких боїв він думав не про себе, а про інших. Одного разу його на кілька днів відправили на рембат, і він казав побратимам: «Як я вас залишу?». Для нас тоді великою радістю стала можливість поспілкуватися з ним по відеозв’язку. Він щиро радів тому, що після довгого часу на передовій зміг поспати на звичайному ліжку», – сказала донька.
Сергій Мельник на псевдо Лютий поліг 10 вересня 2022 року біля села Мале Веселе Харківської області. Захисникові навіки 41.
«До свого 42-го дня народження тато не дожив три дні. Один із побратимів сказав мені те, що назавжди залишиться в моєму серці: «БМП уже горіла, а Сергій діставав мене. Я протягнув його на собі близько двохсот метрів, і на моїх руках він загинув. Я зробив усе, що зміг…». Для когось це один із багатьох Героїв цієї війни. Для мене – це мій тато. Людина, яка навчила мене бути чесною, доброю та сильною. Людина, яка віддала найдорожче – своє життя – за те, щоб ми могли жити», – додала Анастасія.
Оборонця нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Князівський хрест Героя «Навіки в строю».
Поховали воїна в селі Тишківка на Кіровоградщині.
У нього залишилися дружина, син, донька, батьки та сестра.
