Тарас народився 8 березня 1993 року в місті Тульчин Вінницької області. Закінчив Первомайський фаховий коледж Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова та Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини.
«Тарас був тим світлом у житті, яке давало наснагу жити. Ще з дитинства був не по роках мудрим. Я завжди дякувала Богу, що маю таку ідеальну дитину. Син для мене був не тільки дитиною, але й другом, з яким я завжди могла порадитися й отримати підтримку. Усі, хто його знав, запам’ятали Тараса усміхненим. Він дуже любив життя, любив дітей і тварин. А ще відрізнявся щедрістю, робив гарні подарунки своїм рідним, близьким, друзям. Умів дружити, мав багато справжніх друзів. Завжди мав чітку громадянську позицію і міг її відстояти. Його мрії ще змалечку були масштабними, він хотів дуже багато зробити для нашої країни, щоб вона була процвітаючою та успішною», – сказала мати Тетяна, яка втратила єдиного сина.
У мирному житті Тарас працював викладачем комп’ютерних технологій. Досліджував історію України й світу. Любив читати книги: філософської, історичної та національно-патріотичної тематики. З дитинства грав у шахи. Любив подорожі та смачно готував.
«Син був добрим, щирим, інтелігентним, веселим, життєрадісним, щедрим, мужнім, справедливим і товариським, справжнім патріотом. Був дбайливим сином і батьком, дуже любив донечку Соломійку», – зазначила Тетяна.
З початком повномасштабного вторгнення Тарас займався волонтерською діяльністю і допомагав друзям-захисникам. Згодом теж долучився до війська. Служив оператором 2-го відділення протитанкових ракетних комплексів у 3-й окремій штурмовій бригаді.
«Псевдо Вчитель Тарас отримав не лише через професію, а й за знання, мудрість, людяність, доброзичливість і непохитну віру в Україну. Багато побратимів зверталися до нього за порадою і завжди її отримували. Він був відкритий для діалогу та був прикладом ввічливості й доброти. Навіть на війні Тараса цікавило майбутнє покоління, освіта і патріотичне виховання дітей», – розповіла мати.
Поховали захисника у селі Кинашів на Вінниччині.
Посмертно Тараса Мурашка нагородили орденом «За мужність» III ступеня та удостоїли звання «Почесний громадянин міста Тульчина». У місцевому ліцеї №3, де він навчався, на Стіні Пошани загиблих випускників висить його портрет. Історія захисника висвітлена у 3-му та 4-то томах збірки «Памʼять в обличчях». А митець Олексій Козинець присвятив йому щемливу пісню «Білі тюльпани»:
«…Ти був вчителем навіть на фронті.
Навчав мужності, віри й добра.
Ти казав: «Україна – не просто дім,
Це душа, що мені жива…»
Вдома на Тараса чекали донечка, мати, двоюрідна сестра та племінники.
