Михайло народився 21 жовтня 1975 року в Харкові. Навчався в місцевій школі №39. Мама виховувала двох синів сама, і він був старшим. Із 15 років працював на заводі, де займався технічною перевіркою деталей. Згодом опанував фах автомеханіка.
З дитинства мав хист до точних наук. Розбирався в електроніці та міг полагодити абсолютно все. Але найбільшою його пристрастю були автомобілі. Згодом разом із дружиною відкрив власне швейне підприємство. Жив у Мерефі.
Після повномасштабного вторгнення подружжя зайнялося волонтерством. Спочатку допомагали самостійно, а потім долучилися до ГО «Янгол». Шили форму для військових, розвозили продукти мешканцям постраждалих від обстрілів районів Харкова, евакуйовували людей, допомагали 4-му прикордонному загону та 225-му батальйону ЗСУ, діставали все необхідне для поранених військових у шпиталях.
У 2024 році Михайло повідомив рідним, що йде до війська. У ТЦК йому відмовляли чотири рази. Та все ж він добився свого і став до лав Національної гвардії.
Служив на посаді водія-механіка майстерні технічного обслуговування автомобільної техніки взводу забезпечення 1-го артилерійського батальйону 3-ї бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана «Спартан». Про своє псевдо Ведмідь говорив: «Я спокійний і добрий, поки не лізуть до моєї берлоги. А як залізли – ховайтеся».
«Чоловік був на війні і душею, і тілом. Коли можна було приїхати додому на три дні, він приїжджав на один. Бо хвилювався, як там хлопці без нього. Він був неймовірною людиною. Не було такого, щоб він сказав, що це неможливо зробити. Міг все на світі відремонтувати, знав дуже багато. Коли наша донька навчалася на юридичному факультеті, вона всі п'ять років дзвонила до батька, коли їй щось було незрозуміло. І він завжди давав правильні відповіді і доступно все пояснював», – розповіла дружина Олена.
«Мені завжди хотілося бути схожою на тата. Вдячна йому за те, що я – точна його копія. Таких людей, як він, я ніколи не зустрічала. Він був людиною слова. Завжди впевнено йшов до мети і жодні перешкоди не могли цьому завадити. Був справедливим, добрим, щирим», – зазначила донька Дар’я.
У війську Михайло їздив майже на всіх видах транспорту. Коли частина отримала сучасний броньований автомобіль BMC Kirpi з подвійним захистом, його довірили саме йому. І саме в цьому автомобілі він загинув.
«Виконавши чергове бойове завдання, Михайло повертався в частину. Вже у відносно безпечній зоні його автомобіль вистежив ворожий FPV-дрон. Він влучив у місце, де була встановлена система РЕБ, яка чомусь не спрацювала. А коли вночі група з 10 людей вирушила на пошуки машини, яка зникла з радарів, сталася містична історія. Раптово в автомобіля, в якому повністю був розряджений акумулятор, почали блимати фари, вказуючи шлях до себе. Як тільки бійці підійшли впритул – світло згасло. Побратими вірять, що то Михайло допоміг їм знайти себе. Він загинув миттєво. Коли забирали тіло, його руки міцно стискали кермо», – розповіла Олена.
Михайла поховали в місті Мерефа на Харківщині. На прощання приїхали близько 500 людей з усієї України.
«Похорон допомогла організувати волонтерка, громадська активістка з Хмельницького, з якою Михайло познайомився під час служби. Він настільки запав їй у душу, що вона запросила його вихователем у табір патріотичного вишколу «Козацька Січ». А трохи згодом запропонувала стати помічником директора табору. Тепер на честь Михайла назвуть загін», – сказала дружина захисника.
У воїна залишилися дружина, донька, мама та рідний брат.
