Віктор народився у місті Болград Одеської області. Після школи відслужив строкову в армії та пішов служити прикордонником. Згодом звільнився, одружився та переїхав до Кривого Рогу. Там працював на шахті. Пішов служити у ЗСУ у 2015-му, воював на Донбасі. У грудні 2016-го уклав контракт із 54-ю окремою механізованою бригадою, став командиром роти. Мав позивний «Крєпиш», був душею компанії, постійно жартував і багато сміявся.
Віктор дуже сумував за своїми дівчатами: дружиною Ольгою, доньками Вікторією та Іриною. Перевівся до 17-ї окремої танкової бригади, яка базується у Кривому Розі, на посаду заступника командира батальйону. Так він був ближче до родини. Однак повномасштабне вторгнення росіян 2022 року знову їх розлучило і тепер назавжди. Офіцер воював на Луганщині з перших днів великої війни, там же і прийняв свій останній бій.
«Крєпиш, ти був справжнім другом, такого більше немає і не буде. Ніхто більш не вийде на зв'язок о 3-й ночі і не скаже: «Подолянин, я не сплю і ти не спи, навали оркам, щоб затихли”. Ти був справжнім воїном і братом», – написав його бойовий побратим Олександр Карась.
Посмертно Віктору присвоєно звання Герой України. У Болграді відкрили дві меморіальні дошки в пам'ять про воїна: на будівлі ліцею, де він навчився, і на будинку, в якому жив. На честь Віктора перейменували вулицю Курчатова у Кривому Розі та вулицю 25-ї Чапаєвської дивізії у Болграді. Посмертно захисник став почесним громадянином обох міст.
У Віктора залишилися батьки, брат, дружина, дві донечки, люблячі рідні, безліч друзів, колеги, побратими та посестри.
