Віталій народився 6 червня 1971 року на Харківщині. З дитинства разом із батьками жив у гарнізонах. Початкову освіту здобув у Німеччині. У 1981 році родина повернулася до Харкова. З дитинства був дуже добрим і дбайливим, щирим. За це його всі любили й поважали. Завжди мав багато друзів.
«Коли ми жили у Харкові, на стандартні запитання дорослих про майбутню професію Віталік завжди відповідав: «Льотчиком не хочу, боюся». Хоча разом із дідусем постійно майстрував із конструктора і колекціонував макети літаків і вертольотів», – сказала мати Валентина.
Але в 9 класі Віталій записався до аероклубу. Вивчав вертольоти, влітку їздив у табір у Коротичі стрибати з парашутом. Після школи вступив до Сизранського вищого військового авіаційного училища льотчиків, де опанував спеціальність «Командна тактична авіація», ставши льотчиком – інженером. За словами матері, після закінчення вишу чимало однокурсників сина обрали роботу в Росії, але Віталій сказав: тільки в Україні.
З 1992 року служив у Вапнярці на Вінниччині. Тут 12 липня 1997 року познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною.
«Освідчився уже на п'ятий день знайомства. Мешкали у Конотопі, Криму, Бродах і Києві. Разом прожили 23 роки. Народили двох прекрасних дітей», – розповіла Оксана.
У 1996 році Віталій брав участь у миротворчій місії ООН у місті Кліса (колишня Югославія) у складі бойової ескадрильї вертольотів Мі-24. Через скорочення у 2004 році був змушений піти на пенсію, але не залишив небо. У складі українських і міжнародних авіакомпаній літав на гелікоптері Мі-8, виконуючи небезпечні місії в Афганістані, Малі, Сомалі, Південному Судані та Демократичній Республіці Конго.
«Батько завжди боявся висоти. Залізти на дах будинку йому було страшно, а літати – ні. Бо коли він був за штурвалом, то все контролював», – розповіла донька Єлизавета.
«Чоловік мав їхати у відрядження до однієї з країн Африки. Але вже в перші дні вторгнення пішов до ТЦК, і з другого разу його взяли. А представникам компанії, в якій на нього чекали за кордоном, сказав: «Іншим разом, хлопці. Війна. Треба захищати свою Батьківщину». Це був вибір справжнього чоловіка – інакше він не міг», – сказала дружина Оксана.
28 березня 2022 року Віталій брав участь в операції «Небо» з прориву на «Азовсталь», під час якої захисникам Маріуполя гелікоптерами доставляли продукти, боєприпаси й медикаменти, а звідти евакуйовували поранених. Віталій був асом армійської авіації, має 5000 годин польоту. Але цей час у небі запам’ятав на все життя. За цю операцію льотчика нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У складі ГУР він також виконував завдання під час операції з визволення Харківщини, працював на лінії фронту і в тилу ворога.
17 березня 2024 року Віталій на гелікоптері здійснював супровід вертольотів Black Hawk, на борту яких перебував десант ГУР.
«На один борт Мі-24 у нас було по три екіпажі, ми працювали 24/7. Хлопці заступали в наряд на добу, літали по черзі. Того фатального дня, коли гелікоптер Віталія збили, він супроводжував висадку десанту, що летіли виконувати завдання. Коли почався обстріл, він зумів дати вогневу відсіч противнику та прикрив собою «Black Hawk» від ворожої ракети. Тим самим врятував понад 20 військових та дозволив їм виконати поставлене завдання. Як командир екіпажу прийняв удар на себе. Усі інші – оператор, борттехнік та стрілець – врятувались», – розповів командир авіаційної компоненти ГУР на псевдо Маестро.
«Вранці, дорогою на роботу, ми говорили. Ти сказав мені: «Головне, щоб ти була здорова і щаслива. А з усім іншим ми впораємося». Через 19 годин твій гелікоптер збила ПЗРК «Верба». Ти загинув миттєво. У небі. Там, де провів половину життя і куди завжди тягнувся. Найкращий тато на землі. Назавжди», – розповіла донька Єлизавета.
В усіх місіях Віталія супроводжувала музика в стилі хард-рок. Коли він загинув, грала пісня Fortunate Son американського гурту Creedence Clearwater Revival.
Посмертно військовослужбовцю надали звання підполковника, а також Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».
Поховали пілота 6 квітня 2024 року на Алеї Героїв на Лісовому кладовищі в Києві.
У Віталія залишилися мати, дружина, донька і син.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
