Віталій народився 9 лютого 1974 року в селі Баничі Сумської області. Після закінчення місцевої школи навчався в Глухівському агротехнічному фаховому коледжі, де здобув спеціальність електрика. Пройшов строкову службу в прикордонних військах.
Майже 20 років Віталій працював гірничим майстром на Глухівському кар’єрі кварцитів. У селі його знали як спокійну, надійну людину, на яку завжди можна покластися. Він любив порядок, умів працювати, власноруч облаштував будинок для родини. Коли почалося повномасштабне вторгнення, разом з односельцями організував чергування в Баничах, допомагав підтримувати безпеку в громаді.
15 лютого 2023 року Віталія мобілізували до лав Збройних Сил України. Служив старшим стрільцем-оператором стрілецької роти 58-ї окремої мотопіхотної бригади. На війні він залишався уважним до людей, турботливим і відкритим. Щодня телефонував матері. Побратимів підтримував словом і ділом, часто готував для них їжу. Мріяв після війни зайнятися бджільництвом, побачити Чорне море та відпочити на річці Десні – навіть псевдо обрав Десна.
«Він любив готувати для інших. Казав, що йому не складно. Хлопці картоплі начистять, а він їм то борщ зварить, то суп. І готувати любив, і людей любив. У нього і в мирному житті було багато друзів, і в армії з багатьма здружився», – розповіла мати Валентина.
«Він був хоробрим. Любив Україну. І людей любив. Ніколи не ховався за чужими спинами», – додала вона.
Посмертно Віталія Рогозу нагородили відзнакою «Ветеран війни» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
«Мій тато був для мене справжнім другом, опорою. Він був мудрим, працьовитим, добрим. Завжди приходив усім на допомогу, вмів заспокоїти добрим словом. До мого батька всі приходили за порадою. Це була світла людина, таких я ніколи не зустрічала», – написала донька Марія Распоясова.
Поховали воїна в рідному селі Баничі.
У нього залишилися мати Валентина Іллівна, донька Марія та онук Данило, який народився вже після загибелі дідуся.
