Молодший лейтенант Дмитро Садовенко народився 1 червня 1999 року в Кременчуці Полтавської області. Навчався у місцевому ліцеї № 30 «Олімп». Згодом закінчив Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого за спеціальністю «юрист». Проте обрав шлях військового.
Служив у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». Мав псевдо Плюсік, бо на початку служби, відповідаючи по рації, Дмитро сказав: «Плюсік, прийняв».
«Йому було 18, коли він підписав контракт. З того моменту його домом стала земля: сира, холодна, розірвана снарядами. Його ліжком – мокрий бліндаж, його вечерею – сухпай, а родиною – побратими. Замість мрій – страх за хлопців. Замість життя – виживання. Авдіївка, Волноваха, Рубіжне… Він йшов туди, де найстрашніше», – написала наречена Юлія.
У 2018 році Дмитро отримав посвідчення «Учасник бойових дій» за оборону села Гранітне під Маріуполем. Згодом пів року брав участь у миротворчій місії в Демократичній Республіці Конго.
У 2022-му мав завершитись його другий контракт. Дмитро хотів повернутися до мирного життя. Але розпочалося повномасштабне вторгнення. Він пройшов Ізюм, Бахмут, штурми на Харківщині, Сумщині та Донеччині. Обіймав посаду головного сержанта роти в 93 ОМБр. У 2024 році перейшов у 17-ту окрему важку механізовану Криворізьку бригаду. Став командиром роти. Разом із побратимами боронив Сумщину, а потім вирушив на Курщину.
«Ми познайомились на війні. Я передавала машину його роті – навіть не знаючи, що переді мною стоїть людина, яка переверне моє життя. Просто хлопець у формі, з очима, в яких тиша і біль. А потім – розмови до ранку, схожість у всьому, сміх, мрії, життя на межі. Ми любили там, де все мало б руйнуватись. Жили на фронті. Я боялась за нього до тремтіння. Закривала потреби роти, тільки б він жив. Ми сварились, мирились, готували вечерю на буржуйці, говорили про весілля і дітей. Він був моїм домом навіть серед війни. А тепер – порожнеча. Він не встиг пожити. Не встиг одружитись, стати батьком, збудувати наш дім. Я не встигла витягти його з того пекла. І тепер ніколи не буде «ми». Лише любов, що розриває серце…», – сказала Юлія.
Дмитро Садовенко поліг 19 лютого 2025 року під час бойового завдання в місті Суджа Курської області. Йому назавжди 25 років.
За службу захисник мав багато нагород, зокрема: нагрудні знаки «Воїн-миротворець», «Сталевий хрест», медалі «За участь у Місії ООН», ордени «За мужність» III ступеня, «За мужність і відвагу», відзнаку «За оборону України» та орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Поховали воїна у рідному місті.
У нього залишилися батьки, бабуся, брат, наречена, тітка, дядько та двоюрідний брат.
