Андрій народився 13 березня 1997 року в селі Вишеньки на Київщині. Після школи вступив до Навчального центру професійно-технічної освіти Академії педагогічних наук України, де здобув кваліфікацію молодшого спеціаліста з ремонту та обслуговування автомобільних двигунів. Любив їздити машиною на далекі відстані, ремонтувати мопеди, мотоблоки та іншу техніку. Обожнював поїздки на природу й рибалку.
Відразу після закінчення технікуму, в 2017 році, Андрій пішов на строкову службу. Хоч і не проходив по стану здоров’я, але добився свого. А потім підписав контракт із Батальйоном оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Там йому дали псевдо Дєд. Мамі Андрій розповідав, що після знайомства з ним старший побратим сказав: «Будеш Дєдом – розсудливий ти не по своєму віку…». Брав участь в АТО. У 2022-му вступив до Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Навчався на спеціальності «Політологія».
У січні 2022 року приїхав на ротацію, а наступного місяця почалася повномасштабна війна. Андрій з побратимами боронив Київ. Коли окупантів відігнали, батальйон перекинули на Донеччину. Андрій тоді не зміг бути з побратимами – з дитинства мав хворі нирки. Дуже переймався через це. Та врешті добився переведення в Окремий загін спеціального призначення «Lasar's group». Служив водієм екіпажу.
«Мій Андрійко змалечку дуже був хворобливим, я навіть залишила роботу медичної сестри в пологовому будинку і перейшла до ОХМАТДИТу. Але ріс дуже добрим і чуйний. Бабуся називала його «Наше Тихе літечко» Вмів усе: розбирав і ремонтував техніку, порався в саду. Нам залишив щеплені ним деревця. Він був найкращим сином, братом. Мав маленького племінника-похресника, якого любив понад усе. Збирався під час відпустки зробити пропозицію своїй дівчині Каті. І говорив, що я буду няньчити його донечку. Мав дуже багато друзів. Проводжати його з‘їхалися хлопці з усіх місць служби. Кожен день на могилу і по цей день несуть квіти», – розповіла мама захисника.
«У наших стосунках панувала гармонія. Він був моїм захистом, чоловіком і найкращим другом. Андрій був добрим, чуйним і надійним партнером, у ньому була чоловіча сила і мужність. Він умів слухати та підтримувати, вселяти свою силу та віру. Андрій мріяв про життя поруч із тими, кого любить. Його мрії завжди були пов’язані не з речами, а з людьми, зі спокоєм і теплом, яке можна назвати «дім». Він хотів прокидатися поруч, пити ранкову каву, не поспішаючи, планувати спільні подорожі, будувати майбутнє. Він мріяв про сім’ю з двома дітками, ми навіть обговорювали імена для них. Він вмів не лише слухати, а й чути, бути поруч. Завжди допомагав мені і вірив у мене. Ніколи не відмовляв у допомозі рідним і друзям. Він отримував задоволення від життя завжди, які б труднощі нас не спіткали», – написала кохана Катерина.
За службу Андрія Савона відзначили медалями «Ветеран АТО» і «Захисник України», відзнакою за особистий внесок та посилення зведеної групи ОЗСпП.
Поховали воїна у рідних Вишеньках на Київщині.
У нього залишилися батьки, брат, племінник-похресник і кохана дівчина.
