Максим Свінціцький народився 1 серпня 1995 року в місті Полонне Хмельницької області. Навчався у школі № 3 (на 2026 рік – має статус ліцею та носить його ім’я). Згодом вступив до Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут. Любив читати, займався спортом, мав розряд із шахів.
З дитинства цікавився природничими науками. Був розумним, допитливим і кмітливим учнем. Якось у першому класі, на запитання вчительки про особисте щастя хлопець сказав, що для нього головне, аби не було війни.
«Мені часто доводилося бачити надзвичайно охайні зошити, в яких кожна буква була старанно виведена. А читання було його улюбленим заняттям, з книгою він ніколи не розлучався. Був дуже цікавим співрозмовником, розвинутим не по літах.
Максимко мав багато друзів. Дуже любив батьків, охоче допомагав їм по господарству. Відгукувався на наші прохання налаштувати мобільний телефон або телевізор. Це було справою його вмілих рук, світлого розуму і прекрасної душі. Він на відмінно закінчив школу, мав можливість вступити до кількох вишів, але обрав військовий інститут. Ми дуже пишалися ним…», – написала вчителька Діна Петрівна.
Максим болісно сприймав події в АТО – особливо втрати тих, кого знав особисто. Студентом він приєднався до забігу пам'яті «кіборга» Ігоря Броневицького. Згодом розповідав: «Мамо, я гордий, що міг долучитися до вшанування пам'яті Героя. І щоб ти знала – Герої не вмирають, доки їх пам'ятають. Я буду пам'ятати, значить вони живі».
Наступного дня після отримання диплома магістра він приєднався до 44-ї окремої артилерійської бригади, де обійняв посаду заступника начальника польового вузла зв'язку. Невдовзі вирушив у зону АТО, де виконував завдання на різних напрямках, зокрема в зоні відповідальності оперативно-тактичного угруповання «Луганськ». Його нагородили знаком народної пошани – орденом «За мужність і відвагу».
«Телефоном ми мало говорили про війну. Під час рідкісних дзвінків Максима цікавили події рідного містечка, наш стан здоров'я і чи добре доглядаємо його улюбленця – вівчарку Вікінга. Він змалечку любив тварин, завжди приносив додому безпритульних собак і котів. Знаходив пухнастих друзів і під час служби. Я зі сльозами згадую день, коли Максим несподівано приїхав додому за кілька хвилин до півночі. Це був мій день народження», – розповіла мама Людмила.
15 березня 2018 року Максим Свінціцький загинув під час виконання службових обов'язків дорогою до свого підрозділу. Йому назавжди 22.
Посмертно захисника відзначили медаллю «За жертовність і любов до України», «За хоробрість в бою», медаллю святого великомученика Юрія Переможця та «Хрест свободи» від ПЦУ, «Незламним героям російсько-української війни», нагрудним знаком «Гордість Хмельниччини» та відзнакою Всеукраїнської громадської організації «Спілка ветеранів та працівників силових структур України «ЗВИТЯГА».
Захисник став почесним громадянином Полонного. Його ім'ям назвали одну з вулиць та ліцей № 3, де він навчався.
Поховали Максима в рідному місті.
У нього залишилися батьки.
