Петро народився 12 липня 1996 року в селі Івано-Франкове Львівської області. Після закінчення місцевої школи продовжив навчання в художньому училищі ім. Й. П. Станька, згодом закінчив Технологічний фаховий коледж Національного лісотехнічного університету України. У 2017–2018 роках служив у Нацгвардії. Потім працював інкасатором банку. Жив у Львові.
Петро мав особливу любов до природи. Йому подобалось ходити за грибами, проводити час на рибалці. Часто брав із собою фотоапарат: мав тонке відчуття краси й умів побачити особливе у звичайному. Любив футбол. Був фанатом ФК «Карпати». Умів працювати з деревом. У шкільному віці захопився машинами та мотоциклами. Це стало його покликанням. Він міг годинами розбиратись у деталях, працювати з інструментами, складати мотоцикли різної складності. В його очах світилася справжня пристрасть до цієї справи. Обожнював мотоцикли марки «Ява».
Коли почалася повномасштабна війна, Петро був за кордоном. Він одразу ж повернувся додому. В грудні 2022 року отримав повістку і став до лав Збройних Сил України. Служив командиром гармати 2-го артилерійського розрахунку артилерійської батареї 1-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Воював на найгарячіших напрямках – Куп’янськ, Авдіївка, Покровськ. Не раз ризикував життям заради побратимів.
22 червня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу селища Комишівка Донецької області внаслідок ураження ворожим FPV-дроном загорівся пікап, яким переміщався Петро та його розрахунок. Поранені військові, які перебували в салоні автомобіля, не могли вийти з машини, бо двері заклинило. А в кузові лежав боєкомплект, який міг вибухнути будь-якої миті. Петро отримав контузію. Попри це, евакуював з палаючого автомобіля побратимів, врятувавши їхні життя.
«Він був турботливим, надійним і люблячим чоловіком, разом ми були 5 років. Цей короткий час ми прожили у любові, злагоді та щасті. Я кохала і була коханою дружиною. Петрусик називав мене завжди ніжно «моя зозулька». Він був для всіх Героєм, а для мене люблячим, милим чоловіком.
27 квітня 2025-го в нас народився довгоочікуваний син Лукасик, який, на жаль, прожив лише три дні. В реанімації Петрусик до синочка казав: «Лукасику, тримайся… Знаєш, скільки разів тато вже міг загинути, але я живий і ти маєш жити, бо ти в мене сильний». Ця втрата стала глибоким болем для всієї родини…», – розповіла дружина Ілона Боросовська.
«Петро був добрим сином, люблячим онуком, племінником, братом і справжнім другом. Його відрізняли доброта, щедрість, скромність, щирість і тепла усмішка. Завжди готовий допомогти – без вагань і відмов. Справжній патріот, який до кінця виконав свій обов’язок перед Батьківщиною. Дякую йому за синочка та любов, яку він назавжди залишив у моєму серці. Вони з синочком Лукасиком – мої дві вічні любові, мої зозульчики», – додала вона.
За службу Петра Ткачика нагородили почесною відзнакою «Золотий хрест» та відзнакою командира 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Посмертно його відзначили нагрудним знаком «Комбатантський хрест».
Поховали воїна в селі Сокільники на Львівщині поруч із сином.
У нього залишилися дружина, батьки, вітчим, бабусі, дідусі, брати, сестри, хресні, рідні, друзі та побратими.
